Марія Ципльонок, 11 клас
Волноваський Опорний Заклад ЗСО I-III ступенів     
Вчитель, що надихнув на написання есе: Богданець Ніна Іванівна

1000 днів війни. Мій шлях

24 лютого 2022 року, о 4 ранку, я прокинулася від гучних вибухів. Небо за вікном було яскраво-червоним. Мої батьки заспокоїли мене, адже такі звуки ми чули і 2014 року. Вони сказали, щоб я лягала спати.

Але як можна було заснути, коли гуркіт  тряс стіни? О 6 ранку тато з мамою  встали і почали збиратися на роботу, а в цей час у школі та дитячому садочку оголосили вихідний. Я досі не розуміла, що відбувається, поки не ввімкнула новини.

Почалася повномасштабна війна. Тоді я ще не знала, що ця подія назавжди змінить моє життя.

Зв'язавшись із друзями,дізналася: їхні родини вже покинули місто.  Але моя сім'я залишилася, про що ми не раз шкодували. Тато привіз до нас у підвал тітку з її дітьми та бабусю. Наступні два дні ми провели в крихітному підвалі. Десятеро людей : я, мама, тато, мій брат і сестра, бабуся, дядько з дружиною та їхні двоє дітей. Іноді  виходили на поверхню, але ненадовго — було страшно, вибухи ставали дедалі гучнішими і ближчими. Продуктів залишилося зовсім небагато.

Коли вибухи почали знищувати сусідні будинки, а на нашій вулиці загуркотів танк, то стало зрозуміло, що більше знаходитися в рідному місті не можна. Зібравши лише документи, ми сіли в машини й поїхали до будинку моєї бабусі.

Зима. Навколо сніг, а над головою рвуться снаряди. Дядько з родиною їхали попереду нас. До бабусі добиратися хвилин десять, але через деякий час  ми побачили танки й автівку мого дядька — без вікон і порожню. В їхню машину влучив снаряд, і вона більше не рухалася.

Дядько зі своєю сім'єю,що якимсь дивом не загинули, пересіли до нас, і ми дісталися бабусиного будинку.  Просиділи в її підвалі два дні, доки не почали сипатися стелі.

Вибухи не припинялися і були дуже гучними. Ми перебігли в напівпідвальне приміщення. Я вже  не розуміла, скільки минуло часу.Почалося найстрашніше: наш будинок стали обстрілювати. Ми відчули , що він горить і руйнується.  Діти та дорослі кричали й плакали. Коли я лягала спати, то  не знала, чи прокинуся знову. Виходити на вулицю було неможливо: прямо біля нашого підвалу стояв танк. Звук, який я почула  першого дня,  здавався мелодією порівняно з тим, що творилося тепер. Цей звук був оглушливим!

Українські військові прийшли до нас і сказали, що евакуація почнеться за першої можливості.

І так сталося. 2 березня нас, двадцять людей, евакуювали  військовою машиною. Коли ми їхали, я дивилася у маленькі віконця автомобіля й бачила, що мого міста більше немає. Все палало, все було розбомбленим.

3 березня нас привезли до Дніпропетровської області. Нарешті, я зв’язалася з родичами. Вони надіслали мені відео, яке зняли російські військові на нашій вулиці.

Там був мій дім. Точніше, те, що від нього залишилося. У  ту мить мені здавалося, що моє серце зупинилося.

Біль відчувала  нестерпний. Але поруч зі мною – найближчі люди , і це було єдине, що приносило  заспокоєння.

7 березня нас довезли до Луцька. Проживши там тиждень,  вирішили їхати у Люксембург. У день, коли мали виїжджати, Луцьк зазнав обстрілу. 13 березня 2022 року ми прибули до Люксембургу. Зараз 13 жовтня 2024 року. Минуло 945 днів, але я ніколи не забуду, наскільки це було страшно і через що довелося пройти моїй родині.

Ми всі залишилися живими , вирвавшись із вогняного пекла. Згадую, як скрізь нам допомагали, як трішечки відігрілися наші серця саме в Луцьку. 

Замислююся над тим, що найжахливіший злочин у світі – це війна. А ті, хто розпочав її,- просто нелюди.Незважаючи ні на що, плекаю в душі найзаповітнішу мрію- повернутися в рідну Україну після Перемоги. Хочу бачити мою Волноваху українською!