Мартинова Юлія, 14 років, учениця Новозапорізької школи Долинської сільської ради, с. Долинське, Запорізька обл.
Конкурс есе "Один день"
Зараз йде війна. Саме для мене вона розпочалася, коли до мого дядька прийшла повістка.
До цього моменту я не усвідомлювала, яке лихо сталося на нашій українській землі.
Із повністю зіпсованим настроєм і понурим виразом обличчя ми почали збирати родича. Його донька не могла стримати сліз.
Для десятирічної дитини це був справжній шок. Вона боялася, що більше ніколи не побачить свого татуся.
Але можу сказати, що хвилювалася не тільки дівчинка. Усі родичі, які на той момент були в хаті, розуміли, що війна – це зовсім не безпечне місце. Дуже багато людей гине, захищаючи свою державу та родину.
Дружина дядька намагалася заспокоїти доньку, але було чутно, як її голос тремтить при кожному слові, що вона промовляє. Моя бабуся сиділа тихо. Вона нічого не говорила, просто мовчала. Їй було зрозуміло, що словами нічого не зміниш, тому просто мовчки обдумувала усе, що сталося за ці дві години. Для матері відправити сина в АТО – великий тягар. Вона ж його ростила, виховувала, пестила…
Дуже важко розуміти, що твій родич може загинути у будь-яку хвилину.
Для мене і моєї сім’ї мир розпочнеться, коли всі воїни повернуться до родин і вже не буде чутно вистріли із фронту.
.png "Імена")
