Яструб Софія, 11-а клас, ліцей "Перспектива"

Вчитель, що надихнув на написання — Сулим Лілія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У свої 14 я мало розуміла значення жорстокого та кривавого слова «війна», але події, що відбуваються в моїй країні після 24 лютого 2022 року, змінили не лише мої пізнання, а й погляди. Я не могла навіть уявити, наскільки це страшно й боляче – усвідомлювати, що діється в нашій незалежній державі.

Усе розпочалось о п’ятій ранку. Люди ще міцно спали, як раптом пролунали перші вибухи – це поклало початок стражданням великого народу України. Ніхто не розумів, що відбувається… Я й дотепер не розумію, чому мільйони людей мають страждати через прагнення влади будь-якої країни досягти зовнішньо- та внутрішньополітичних цілей. Невже українці не заслуговують на спокійне життя, на віру в те, що сьогодні, завтра й завжди все буде добре? Питань більше, ніж відповідей…

Я пам’ятаю, як у перші місяці вторгнення агресора на наші кордони ми з батьками прокидалися з початком повітряної тривоги, брали нашого котика, який став невід’ємним членом родини, і, хапаючи під жахливі звуки сирен найнеобхідніші речі, бігли в сховище з надією, що все це не є дійсністю.

Скільки воїнів, умившись «кривавим потом і сльозами», віддали свої життя, аби захистити нас від ворогів, які руйнують наші міста й села, грабують домівки, покинуті українськими сім’ями з надією врятуватися! На жаль, багато українських населених пунктів перебувають під окупацією, при цьому «руський мир» змушує невинних людей переходити на бік окупаційної влади, а українці, у свою чергу, намагаються не зрадити своєї культури та країни.

Я, як і більшість підлітків, швидко подорослішала, адже ці майже 1000 днів війни навчили кожного з нас цінувати те, що маємо: спокійний сон, не перерваний сигналом тривоги урок, зрештою, власне життя.

Я щодня подумки дякую тим воїнам, які боронять нашу землю та піклуються про цей наш хиткий спокій.

Дуже важко дивитися, як батьки відправляють своїх синів-героїв на «нуль». Проводжаючи їх на війну, матері й дружини сподіваються на повернення своїх «ластівок» додому живими та неушкодженими. Проводжають, усвідомлюючи, що ті міцні обійми й щирі сльози можуть бути останніми… Слова Т. Шевченка «…В сльозах удов’їх. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки – море розлилось, Огненне море!» відображають, на мою думку, ту ціну, яку платить наш народ за право жити на своїй землі, за можливість говорити рідною мовою. Безжальна війна відбирає щасливе дитинство в дітей, які ще не так давно безтурботно гралися надворі, мріяли про своє яскраве майбутнє. А в частини дітей вона відібрала не лише мрії, а й саме життя…

Часто замислююсь про те, скільки розбитих вікон, зруйнованих будинків та спотворених людських доль навколо! Щодня, вмикаючи телевізор, сподіваюся почути гарну звістку, що український народ пройшов цей випробувальний тривожний шлях та відстояв нашу незалежність, сподіваюся почути такі довгоочікувані слова: «Ми перемогли!»

Також намагаюся брати участь у справах допомоги нашим захисникам: поширюю пости про фінансову допомогу на різні потреби, створюю малюнки підтримки, разом із мамою випікаю печиво, плету браслети.

Коли я бачу щирі посмішки наших військових, мені надзвичайно приємно, що хоч у такий спосіб допомагаю їм у скрутний період.

А ще постійно мрію про час, коли війна стане лише болючим спогадом. Я багато читаю, зокрема історичні статті про війни, і усвідомлюю, що ніде не було такої жорстокості, яка відбувається зараз із боку рашистів на українській землі. І сьогодні, як ніколи раніше, розумію слова Тараса Шевченка: 

«Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте!»

Отже, ці близько 1000 днів війни стали для мене, як і для всього мого багатостраждального народу, випробувальними та надважкими. Проте війна дала можливість зрозуміти ще й таку істину: лише об’єднавшись, ми зможемо змінити на краще долю кожного з нас, а отже, й усієї держави. Я вірю в силу нашої Батьківщини й чекатиму нашої ПЕРЕМОГИ.