Тетяна Миколаївна зі сльозами на очах розповіла, як сумує за мирним життям у Авдіївці. Війна змусила її шукати прихисток у новому місті, та серцем і душею вона там, де пройшла більша половина її життя. 

До повномасштабного вторгнення вся моя сім'я жила в Авдіївці. У 2014 ми не виїзжали, а цей рік вже не змогли витримати, тож довелося поїхати. Правда, від'їхали недалеко, бо ж батьки залишаються в Авдіївці - зокрема, батько чоловіка. Не можемо ніяк його вивезти, він категорично не хоче. Зараз ми живемо у Мирнограді, це недалеко від Авдіївки, десь година їзди. 

Ми до останнього не збиралися виїжджати, думали, що витримаємо. Але потім, коли почали бомбити місто, а на наших очах згорів дім, кричали люди, це все було дуже страшно, ми і наважились. До того ж в Авдіївці немає світла, води, тепла. Ніхто не може там допомогти людям, тому що там не залишилось ніяких служб. Це дуже, дуже страшно.

Особливо страшно, коли чоловік йде на роботу, чи хтось кудись йде, і починається обстріл. Ніхто довгий час не знає, жива ця людина чи ні, бо в місті нема звʼязку.

У мого чоловіка машина велика, тож ми забрали всіх тварин і виїхали. Але потім три чи чотири рази приїжджали. Батьків просто силою забирали, під обстрілами. Це все дуже страшно, якщо не знаєш, що з твоїми рідними. Для нас це і стало головною причиною виїзду, дуже хочеться, щоб всі були живі. Ще б батько погодився... Чекаємо, щоб він виїхав, а потім вже якось будемо будувати своє життя. Сподіваємось, звичайно, на все хороше.

Ви б знали як сильно Авдіївку обстрілюють. Тому з неї всі і ви'їхали, люди залишились без домівок, а тепер живуть в чужих квартирах. Для нас в Мирнограді теж все чуже: будинки, оселі, навіть одежа. Що вам сказати... Виїжджали кожен лиш з однією сумкою. Але найголовніше – тварин рятували. Виїхали і раді, що всі залишилися живі. Нині ми живемо трьома сім'ями. У кожного свої коти, собаки, рибки, хом’ячки, папуги. Всіх забрали, звичайно.

Я можу сказати, що мені дуже боляче і водночас неприємно від того, що в нашому місті залишаються люди з дітьми. Для мене це дуже, дуже важко. На це ж дивитися неможливо, коли батьки не розуміють, як це страшно, що дитина сидить в підвалі. Ось це, мабуть, найстрашніше, що може бути.

Втім, у нас є дуже багато знайомих, які залишилися в місті. Я навіть не знаю, як до цього ставитися. От буквально вчора поранило нашого хорошого друга. Зараз до нього мама приїхала, та і ми в лікарні у нього товчемося кілька днів. Допомагаємо, як можемо.

Щодо приємних речей, то мене радує, що в нашій країні всі допомагають один одному, навіть чужі люди. Дуже багато знайомих розповідає, як з сусідами раніше тільки вітались і все, навіть не знали, як їх звати. А зараз всі обіймаються і підтримують один одного – і матеріально, і морально.

Нині у нас одна мрія – тільки мир і перемога, іншої мрії немає. Ворогу немає вибачення, бо багато людей загинуло, дітей. Але ми обов'язково переможемо, варто тільки трішки зачекати.