Я досі не можу усвідомити, що почалася війна. Моє рідне селище Шевченко на Донеччині від перших днів війни руйнують снаряди. Прифронтове селище обстрілюють майже щодня. Деякі воронки після цього залишаються набагато більшими за людський зріст. Я не спала ночами через гучні звуки. Доводилось ховатись у підвалі, а іноді жити там днями.

Дуже страшно, коли летять ракети. Люди помирають ні за що.

Із чоловіком я виїхала, коли вже стало нестерпно. Зараз живемо на Дніпропетровщині. Тут гарні люди, допомагають, чим можуть. Сподіваюсь, що скоро повернемось додому.