«Дуже страшно, коли ти не знаєш, що з твоїми рідними»

Тетяна Миколаївна зі сльозами на очах розповіла, як сумує за мирним життям у Авдіївці. Війна змусила її шукати прихисток у новому місті, та серцем і душею вона там, де пройшла більша половина її життя. 

До повномасштабного вторгнення вся моя сім'я жила в Авдіївці. У 2014 ми не виїзжали, а цей рік вже не змогли витримати, тож довелося поїхати. Правда, від'їхали недалеко, бо ж батьки залишаються в Авдіївці - зокрема, батько чоловіка. Не можемо ніяк його вивезти, він категорично не хоче. Зараз ми живемо у Мирнограді, це недалеко від Авдіївки, десь година їзди. 

Ми до останнього не збиралися виїжджати, думали, що витримаємо. Але потім, коли почали бомбити місто, а на наших очах згорів дім, кричали люди, це все було дуже страшно, ми і наважились. До того ж в Авдіївці немає світла, води, тепла. Ніхто не може там допомогти людям, тому що там не залишилось ніяких служб. Це дуже, дуже страшно.

У мого чоловіка машина велика, тож ми забрали всіх тварин і виїхали. Але потім три чи чотири рази приїжджали. Батьків просто силою забирали, під обстрілами. Це все дуже страшно, якщо не знаєш, що з твоїми рідними. Для нас це і стало головною причиною виїзду, дуже хочеться, щоб всі були живі. Ще б батько погодився... Чекаємо, щоб він виїхав, а потім вже якось будемо будувати своє життя. Сподіваємось, звичайно, на все хороше.

Ви б знали як сильно Авдіївку обстрілюють. Тому з неї всі і ви'їхали, люди залишились без домівок, а тепер живуть в чужих квартирах. Для нас в Мирнограді теж все чуже: будинки, оселі, навіть одежа. Що вам сказати... Виїжджали кожен лиш з однією сумкою. Але найголовніше – тварин рятували. Виїхали і раді, що всі залишилися живі. Нині ми живемо трьома сім'ями. У кожного свої коти, собаки, рибки, хом’ячки, папуги. Всіх забрали, звичайно.

Втім, у нас є дуже багато знайомих, які залишилися в місті. Я навіть не знаю, як до цього ставитися. От буквально вчора поранило нашого хорошого друга. Зараз до нього мама приїхала, та і ми в лікарні у нього товчемося кілька днів. Допомагаємо, як можемо.

Щодо приємних речей, то мене радує, що в нашій країні всі допомагають один одному, навіть чужі люди. Дуже багато знайомих розповідає, як з сусідами раніше тільки вітались і все, навіть не знали, як їх звати. А зараз всі обіймаються і підтримують один одного – і матеріально, і морально.

Нині у нас одна мрія – тільки мир і перемога, іншої мрії немає. Ворогу немає вибачення, бо багато людей загинуло, дітей. Але ми обов'язково переможемо, варто тільки трішки зачекати.