Мені 52 роки я з міста Лебедин Сумської області, є сім’я. Ми були вдома, відпочивали. Коли пролунали перші вибухи, прокинулися і вже в новинах побачили, що почалася війна.
І не думали, що така війна може бути, - це найбільше шокувало. Ми не виїжджали, весь час були в місті.
Найважче було, коли бомбили місто, літали ракети, літали літаки - страшно дуже було.
В принципі, у нас все було. Тільки зі світлом були проблеми, але недовго - десь три тижні, коли перебили станцію.
Діти дуже боялися. З нами онуки були - вони плакали. Дуже страшно було, по підвалах ховалися.
Я зараз не працюю, в мене чоловік хворий - за ним придивляюсь.
Хочеться, щоб війна закінчилась швидше. Головне - щоб був мир, щоб не стріляли. Тоді і майбутнє буде гарне.
