24 лютого був звичайний ранок. Я збиралась на роботу, дитина повинна була йти до школи, мама планувала відвідати крамницю та поратись по господарству. Але вже пів на п'яту нас почали обстрілювати і цим планам не судилося здійснитися.

Страх за життя дитини, рідних та своє – це, мабуть, було найголовніше. Постійні пошуки води та їжі, відсутність зв'язку, без будь-якої допомоги з боку місцевої адміністрації - це були щоденні проблеми. Дуже шокувала поява під вікнами мерців, яких навіть нікому було поховати.

Нестача води, їжі, відсутність електрики, зв'язку - з цим ми зіткнулись вже, мабуть, на третій день. Воду і їжу шукали у розбитих магазинах. Потім воду зливали з бойлерів, збирали під час дощу.

Зараз я живу з дочкою і мамою. Але бабуся залишилась в Маріуполі, ми не мали змоги дістатися до неї і забрати з собою. Наразі в мене роботи немає. До війни працювала в банку, робота мені подобалася, тому маю надію повернутися до неї.

Зі мною завжди є прапор України, який ми знайшли в розбитій школі моєї дочки і з великим ризиком для себе вивезли з окупованого Маріуполя. Дуже сподіваюсь повернутися з ним додому, щоб він вільно і гордо майорів над звільненим містом.