Нестерович Світлана, вчитель, Гусятинський центр дитячої та юнацької творчості

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пригадую, колись моя бабуся, яка пережила війну, казала: «Можна все пережити, дитино, але тільки б ніколи не було війни». Вітаючи когось з Днем народження, я бажала щастя, здоров’я, любові, достатку… і мирного неба над головою. Для мене тоді в тому іншому, довоєнному, житті це були просто слова, етикет.

І тільки тепер я, як і мільйони співвітчизників, збагнула зміст слів-побажань «мирного неба над головою»… Сьогодні про це мріють всі українці і вірять, що скоро так і буде. Обов’язково буде…

Двадцять четверте лютого закарбувалось в моєму серці навіки. Війна… Спочатку не вірилось. Потім було страшно, бо на територіях, які першими прийняли на себе удар ворога, були мої рідні. Далі прийшло розуміння: треба щось робити. І я робила… Плела маскувальні сітки, збирала продукти, одяг, виготовляла окопні свічки, допомагала приймати і розташовувати біженців і ще багато чого.

Дуже шкода було дітей: маленькі, налякані і такі… дорослі. Вони бачили та пережили багато страшного і недитячого в своєму короткому житті за ці дні. Їх лякали сирени.

Коли під час заняття чули їхні звуки, реагували по-різному: завмирали і мовчали, і тільки в очах сльозами хлюпотів страх. Або плакали, тулились, як пташенята, до мене. Їх доводилось брати на руки, шепотіти заспокійливі слова, гладити русяві, біляві, чорняві голівки. Ми, педагоги, навчились справлятись і з цим.

Я вигадувала ігри, квести, намагаючись якнайшвидше спровадити дітей в безпечне місце, щоб не налякати їх. А в сховищі читала свої терапевтичні казки.

Разом з дітьми ми малювали до них ілюстрації, мріяли про мирне майбутнє, співали патріотичних пісень. Поступово жах зникав з дитячих очей. Мої вихованці також хотіли бути корисними, допомагати нашим захисникам. Вони збирали пластикові кришечки, за які потім виручали гроші, бляшанки для окопних свічок, давали благодійні концерти і продавали свої іграшки, щоб заробити кошти для маскувальних сіток.

За ці тисячу днів ми всі подорослішали: великі і малі. Здається, прожили тисячу років.

У нас, таких різних, в серцях теплиться одна мрія на всіх – Перемога. Ми дуже-дуже прагнемо цього і робимо все, що можемо, щоб наблизити цей довгожданий день, адже кожен день війни – це важкі втрати, біль, сльози, страх… і віра. Віра в те, що ми переможемо.