Ноздряков Андрій, 11 клас, Кобеляцький ліцей Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шпорт Валентина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я, звичайний український школяр, дуже люблю уроки історії. Занурюючись в історичне минуле, можна розвивати увагу, просторове мислення, пам’ять, вчитись аналізувати і робити висновки. Адже наша історія – це наше життя. Із завмиранням серця слухав цікаві розповіді учителя Олени Дмитрівни про героїчну боротьбу українського народу впродовж тисячоліть за свою волю і незалежність.

І був переконаний, що війна стала давнім минулим для України.

Всі мої дитячі уявлення були зруйновані у березні 2014 року, коли я, повертаючись додому після весняних канікул від дідуся, побачив пости військових, які перевіряли автотранспорт. А незабаром над моїм рідним містом Костянтинівка з’явилися перші військові літаки та вертольоти.

Ми продовжували навчатися у школі, але це було уже не безтурботне дитинство, це було життя в умовах війни.

Так тривало 8 років. І хоч це звучить, мабуть, дивно, але ми звикли за цей час до того моторошного стану, коли від вибухів, сирен, гуркоту військової техніки завмирало серце. А коли наступала така жадана тиша, мені ставало боязко та лячно. Але, не дивлячись ні на що, ми намагалися жити звичайним життям: батьки працювали, я ходив до школи, а молодший брат з бабусею та дідусем господарювали вдома.

24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Були перші вибухи, часто лунали сигнали повітряної тривоги,  ми бігали в підвали. Земля здригалася, здавалося, що невідома сила трясла все довкола.

Потім ставало на деякий час тихо, і ми з друзями вибігали у двір пограти у футбол, хоч батьки і сварилися. Але ми, діти, тоді ще не усвідомлювали повністю складності ситуації, яка складалася в Україні.

Війна вдруге увірвалася в кожну українську родину. Війна – це завжди хаос, руйнування, сльози, в найжахливішому випадку – кров та смерть. Ми почали жити в іншій реальності, ще страшнішій. Із заціпенінням слухали новини,  батьки весь час намагалися заспокоїти нас із братом. А потім було прийняте рішення – ми (я, мама і мій молодший брат) їдемо евакуаційним потягом до Хмельницька, а тато залишається вдома. Це було 16 квітня 2022 року. Я назавжди запам’ятаю цей день, коли, взявши з собою речі першої необхідності та документи, ми залишили свою рідну домівку і поїхали в невідомість.

Важко було залишати нашу затишну оселю, рідні і близькі серцю місця. Але найгірше – там залишився наш тато.

Потяг до Хмельницька відправлявся з Краматорська, у купе їхало дванадцять чоловік: всі налякані, втомлені, сумні. У дорозі ми були більше доби, нас зустріли далекі родичі, у яких ми і поселилися у невеличкому містечку Красилів Хмельницького району. Здавалося, тут не так страшно, про пережите нагадували тільки повітряні тривоги та літаки-винищувачі, які іноді з’являлися у небі. Через деякий час ми переїхали на Полтавщину в мальовниче місто Кобеляки.

Тут я вперше за багато років відчув себе у безпеці, міг спокійно спати, займатися улюбленою справою – грою на гітарі. Я почав ходити до школи, намагаючись подолати освітні втрати.  

Часто думаю про те, як би склалося моє життя, якби не було війни. Дуже прикро, що мої шкільні роки затьмарила ненависна війна, яка зробила мене дорослим у шкільному віці. Замість улюбленого серіалу я дивився новини. Замість того, щоб обирати модний одяг на дискотеку, обирав місце, де можна сховатися від обстрілів.

Але, я думаю, ми всі за таких умов повинні навчитися жити. Саме жити, а не виживати.

Тому я, навчаючись зараз в 11 класі Кобеляцького ліцею Полтавської обласної ради, як і всі мої однокласники, намагаюся жити звичайним життям: готуюся до НМТ, мрію про вступ до вищого навчального закладу, про успішну кар’єру і, звичайно, про мирне, щасливе життя після нашої Перемоги.

Я вірю у нашу Перемогу. Наша нація незламна, бо ми маємо найсильнішу зброю – любов до рідної землі.

Я вірю, що хоч і важка перед нами дорога, та попереду нас чекає щасливе та вільне життя. Обов’язково збудеться моя мрія: я повернуся до рідної Костянтинівки, до своєї рідної домівки!