Валентину Семенівні війна застала у доньки в Запоріжжі. Невдовзі додому з Харкова повернувся і її онук-студент. Разом їм легше вдається долати стресові події: окупацію рідного села й обстріли обласного центру

Мені 76 років. Проживала в Херсонській області, в селі Першопокровка. Війна мене застала у дочки в Запоріжжі. Я приїхала сюди в офтальмологічну клініку, готувалась до операції. Повертатися додому не було ніякого сенсу. 

День 24 лютого був жахливий: ніхто не міг повірити, що таке трапилось, розпач був.

Психологічно дуже важко, тому що моє село окупували російські війська. Там моя батьківщина, я там жила постійно, там домівка. Господарство також все залишилося там - і невідомо, в якому стані, воно тепер. Зараз дуже тяжко про це все думати. Дуже хочеться повернутися в село, але повернутися ми не можемо.

Шокував останній місяць подій у місті Запоріжжі. Дуже шокувало, коли у нас рушились будинки, були загиблі дорослі та діти останні два місяці, десь з серпня, з Дня Незалежності, і звісно, страшно стало.

Гуманітарної катастрофи ми не відчули. Тут все можна купити, і ми отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Донька працює, кошти є, єдине – це медикаменти. Ми звернулись тут до сімейного лікаря, і він нам все виписав. А так, в принципі, все добре: все у нас є, всього вистачає.

Ми з рідними всі разом. Онук - студент, він навчався в Харкові, війна його там застала. Але йому допомогли, і він вже 26 лютого був вдома, в Запоріжжі.

Як нашим воїнам буде достатньо військової допомоги, тоді війна і закінчиться. Щоб вони одним ударом всю цю нечесть вигнали з нашої землі - от тоді вона  закінчиться. 

Я бачу своє майбутнє в своїй країні, процвітаючий, незалежній і захищеній країні.