Я пережила одну війну, а тепер другу. Це дуже страшно. Дуже хочеться миру і Перемоги. 

Я у першій війні перебувала на Хмельниччині, а зараз - на Дніпропетровщині, у селі Покровському. Мала трьох дітей, середній син помер, старший син живий і дочка. Я доживаю біля тієї невістки, де син помер. 

Про війну я почула по телевізору, а потім і сама почула вибухи. Було страшно. Труднощі були, як у кожного. Здоров'я немає, а так, дякувати Богові, не голодні, нам допомагають. Було, що до нас прилітали снаряди, і у водосховище падали, і у селі. Ховалися звісно у погріб, хоч він і поганенький, але все одно ховалися. 

За себе я не боялася. Головне, щоб діти живими залишилися. Дуже страшно дітей ховати. Виїжджати ми не збираємося, хіба що залишимося без житла. 

Я вважаю, що якщо нам допоможуть наші союзники, тоді війна закінчиться швидше. Хотілося б, щоб мир був на землі, щоб діти були щасливими і я біля них. Як буде мир, буде робота, буде все. Зараз біда. 

Дуже хочеться дожити до Перемоги.