Мені 30 років, я з Херсону. Перший день повномасштабної війни був дуже страшним. Я прокинулася від вибухів. Спочатку подумала, що це феєрверки. На все життя запам'ятала, коли це розпочалося. В перший день війни я була в Одесі й відразу виїхала за кордон, повернулася тільки в січні цього року.

Ми машиною виїхали. Труднощі в дорозі були перед кордоном: дуже довго ми стояли в черзі на митному контролі, дуже була велика паніка у людей.  Дуже всі були агресивні і налякані, це було страшно.

Люди дуже допомагали нам на самому кордоні, коли ми не знали, куди їхати, не працювали навігатори, не було роумінгу, не могли підключити. 

Люди всі допомагали, хто чим міг. Ми познайомилися о четвертій ранку 25 лютого з людиною на заправці, стояли пили каву, і вона каже: «Їдемо до мене. Я розумію, що вам немає де залишитися». Тоді всі готелі вже було зайнято. 

Було складно, бо мої батьки були в Херсоні. Я подзвонила їм 24 лютого о шостій ранку з криками, що почалася війна, збирайтеся їдьте звідти. Це було дуже страшно.

Я маю надію, що це закінчиться. Виїжджати з України мені не хотілося, і я повернулася. Тоді було невідомо, чим все закінчиться і коли, тому хочеться, щоб вже був мир і спокій, як було колись.