До початку повномасштабної війни я мешкала в Миколаєві. 8 березня ми з чоловіком покинули наше місто і переїхали до Одеси, тому що на той час неможливо було знаходитись вдома. Ми проживали в центрі - на Соборній, дуже близько були вибухи. Різні чати писали, що росіяни на підході, а ми з чоловіком боялись окупації, тому вирішили тікати подалі. 

Я ніколи не могла подумати, що застану війну. Не могла купити ліки, харчі, хімію. В тому році були блекаути зі світлом. Я розумію, що ми до війни жили в чудовій країні, все було добре. І раптом все змінилось. 

Одесу теж бомблять, тут також дуже шумно. Я тікаю до мами в село, коли вже не можу. 

Чоловік залишається і каже, що з котом буде, а я виїжджаю. Мене тіпає, мені погано робиться, я тяжко це сприймаю. Мені краще бути далі від цього. 

Я наполягла, щоб сестра поїхала до Чехії з дітками - в неї діти неповнолітні. У мене немає дітей, я прийняла рішення з чоловіком залишитись. Мене з чоловіком більше об’єднала ця війна. Ми через дрібниці, як раніше, більше не сваримось. Ми стали міцнішою сім’єю. 

Я чекаю весни 2024 року в надії, що закінчиться війна. Хочу жити в країні, де немає війни. Ми з чоловіком мріяли про дитину, а коли сталась війна,  припинили про це мріяти, тому що боїмось дуже. Коли війна закінчиться, почнуть наші мрії здійснюватися. Одеса прекрасна, але я люблю свій Миколаїв, я за ним дуже сумую і хочу додому. Хочу, щоб все було, як раніше.