З війною зіткнулася разом з першими вибухами в Краматорську. А ще буквально за день до цього планували, як будемо проводити свята в кав’ярні, наготували заздалегідь купу десертів та розраховували, щоб всього вистачило на 8 березня. За декілька місяців до початку війни почала працювати управляючою в кав’ярні і, на той момент, це була найкраща робота в моєму житті і найкращий колектив.
Я дуже близько сприймаю будь-які трагедії, але особливо ті, що зачіпають рідне місто. Трагедія на краматорському вокзалі шокувала найбільше, тому що ми евакуювалися за декілька дні перед цим. Найскладнішим до сих пір є неможливість повернутись до дому.
Нащастя, з цим не стикалися, бо і вдома, і в місті, куди переїхали нас оточили люди готові допомагати в будь-якій ситуації.
Так, ми зараз живемо разом з сім’єю, поруч з сестрою та родиною чоловіка. Так що, можна сказати, що війна укріпила сімейні зв’язки. Нажаль, зараз не має можливості відвідати маму, бо вона мешкає поруч з деокупованими територіями.
Зворушує готовність оточуючих людей відгукнутись на нещастя інших. Всим містом збирали гуманітарну допомогу для Херсонщини, допомогали прибирати будинки після «прильоту» біля багатоповерхівок в Первомайському, де зараз мешкаємо.
До війни працювала управляючою в кав’ярні. Зараз кардинально змінила напрям своєї діяльності і розвиваюсь в сфері фітнесу, а саме, як тренер зі стретчингу.
Єдиною річчю, що нагадує про 24 лютого та дім, який ми покинули, залишаються ключі від квартири. Це нагадування про минуле життя, яке не повернути і в яке ми повернемось зовсім іншими людьми.
