22 лютого я виписалась з лікарні, проходила стаціонарне лікування в Запорізькій обласній лікарні. Була ще на лікарняному. Вранці вмикнула телевізор і побачила це страхіття що вони (рашисти) так підступно, рано вранці, коли всі мирно спали в своїх оселях, почали обстрілювати мирні міста, жах. Я жила та вірю, що і на далі буду проживати після деокупації НАШОГО НАЙРІДНІШОГО міста ДНІПРОРУДНЕ Василівського району Запорізької області.

В березні місяці 2022 року моє найрідніше, найгарніше місто ДНІПРОРУДНЕ було окуповано російськими загарбниками, було дуже важко і морально і психологічно. Я боялася вийти на вулицю. Як бачила ворожий патруль, який нагло розгулював по моєму ріднесенькому місті, я забувала, навіщо я вийшла на вулицю. Це жахіття я змогла ви писати 4 місяці. І в кінці червня я наважилася виїхати з окупованого міста, так, як банки були зачинені, кошти зняти було ніде. Аптеки майже ні одна не працювала. Ліків купити ніде було. За хлібом чергу займали з 3:00 ранку. Муки , щоб спекти хліб незнайдеш. Було дуже важко. Ворогові не по бажаєш, що прийшлось пережити людям в окупації. Дуже багато людей пропадало серед біло дня, і наразі доля багатьох цих людей не відома. Казали, що не далеко за містом з'явилася братська могила.

Вдома, на окупованій території стикалась з гуманітарною кризою. Хліба не було взагалі, чергу займали з 3:00 ранку, Ні муки, ні дріжджів, ні цукру не було взагалі в продажу. А якщо і було то привозили з Криму чи Росії дуже сумнівної та поганої якості. Вижити на окупованій території дуже складно. Я не знаю, чи вижила б я, якщо б залишилась на окупованій території свого НАЙРІДНІШОГО міста ДНІПРОРУДНЕ. Виїхали на підконтрольну територію України, а це м. Запоріжжя ми змогли тільки через 5 днів. П'ять днів окупанти нас тримали на дорозі під палаючим сонцем, знущалися, одне грудне немовля ледь не померло від перегріву, адже в посадку, де можна було б сховатися під тінь, не можливо б було, так, як всі лісосмуги та посадки були замінуванні. На 6 день випустили з 500 колони легкових автомобілів 100 машин, в яку і ми потрапили.

Ні, діти з онуком проживають тимчасово в Харкові. Син мій зараз являється військовослужбовцем ЗСУ. Бачимось дуже рідко, нажаль.Я залишилась в Дніпрі. Мені дуже хочеться, щоб ця війна закінчилася як найскоріше. Щоб ми ВПО повернулися всі до своїх рідних міст та сіл. Щоб всі в сімейному колі відзначили нашу найдовшоочікуванішу ПЕРЕМОГУ та нашу зустріч. Це найзаповітніша моя мрія, я гадаю не тільки моя. Наближаємо цей день, завдяки нашому найславетнішо у та найхоробрішому ЗСУ, які кожний день дарують нам РАНОК. ДЯКУЄМО. Ви неймовірні.

Я ВПО, являюсь інвалідом, маю захворювання опорно-рухового апарату, погано пересуваюсь. Працювала до війни на дільниці для інвалідів Запорізького Залізорудного комбінату(ЗЗРК). Я би з радістю змінила свою професію та за станом мого здоров'я це зробити дуже важко.