Мені 41 рік. Моя сім’я – чоловік і батьки-пенсіонери. До війни проживали в Бахмуті.

О п’ятій ранку мені зателефонував брат і сказав, що війна. У Часовому Ярі почалися вибухи, військові машини були побиті. Ось так і запам’ятала.

З гуманітарною катастрофою ми не зіткнулися. Ми виїхали й відразу знайшли роботу, тому в нас таких проблем не було. І дуже багато фондів допомагали гуманітаркою, нам вистачало того, що давали.

Мене шокувало те, що взагалі війна могла трапитися. Зворушували люди навколо, які допомагали. 

Хоча нам розповідали весь час, що нас ділять на Західну і Східну Україну, але нам допомагали. І мені траплялися тільки гарні люди. Мне це приємно вразило. І я дуже вдячна.

У сусідів не було машини, а ми їх вивозили - ось так і опинилися в Черкасах.

У всіх в нашій сім’ї почастішали стреси і загострились болячки, постійне нервове напруження. Особливо це стосується батьків. Вони старенькі. Вони відразу не поїхали з нами, і ми по них їздили у вересні 2022 року. Коли окупанти почали серйозно наступати на Бахмут, ми їх вмовили виїжджати. Вони не хотіли їхати, бо в них собака велика, та коли ми сказали, що заберемо і собаку, то вони погодилися.

Хочу, щоб майбутнє наше було спокійним, щасливим. Щоб більше ніколи не повторилося, щоб діти ніколи не бачили такого жахіття. Щоб ми могли будувати свою країну вільною і незалежною, щоб нам ніхто не говорив, як нам жити.