Лин Юлія, 18 років, Харківська область Лозівський район с. Верхня Самара, Комунальний заклад «Верхньосамарський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Ось уже сім років триває війна між Україною та Росією. Сім довгих років іде запекла боротьба за Україну, а саме за Донбас та Крим.

Кожен відчув за ці роки вплив цієї події і пам’ятає її початок. Я хочу розповісти про те, як я дізналася, що почалася війна.

На момент початку війни я була в 4 класі. Тоді я ще не розуміла: боятись мені чи ні. Все було, як завжди, і я не відчувала страху. Але все змінилося в березні 2014 року. Я, як завжди, збиралася в школу. Мама приготувала сніданок і за сніданком мама розповіла мені, що тієї ночі через наше село проїжджали танки. Цій новині я не була рада, бо я почала розуміти, що війна не так далеко від нас, як мені здавалося. Мама мене заспокоїла, і я пішла в школу. У школі, на уроці, ми почули дивні звуки. Визирнувши у вікно, я побачила як по дорозі довгою колоною їхали танки.

Чесно кажучи, я думала, що це танки ворога і ми пограли війну. Ви ні з що не повірите, що сталося потім. Наші одинадцятикласники вийшли до дороги з українським прапором і почали співати гімн України. Це було дуже сміливо і патріотично з їхнього боку. Цей вчинок вселив мені надію, що все буде добре, адже скільки ще є патріотів, які просто так не дадуть загарбати наше.

З того моменту наша школа та всі небайдужі допомагали воїнам АТО: збирали кошти, одяг, їжу. Діти писали листи, в яких підтримували захисників та дякували їм, робили іграшки-талісмани.

Я гадаю, що така допомога була дуже доречною, так як в перші роки війни Україні було дуже важко, адже вона не була готова до неї.

Дуже багато добровольців пішло на війну. Вони стали на захист України, на захист своїх близьких. Я дуже вдячна цим сміливим, безстрашним чоловікам й жінкам, які віддали своє життя, щоб захистити нас. Низький уклін усім цим героям.

Моя старша сестра також була добровольцем. Вона підписала контракт у 2017 році на службу в АТО. Хоча вона була медичною сестрою у військовому штабі, але там бачила всі жахи війни. Смерть молодих хлопців, поранених солдатів, які на все життя залишилися інвалідами. Тому я більше за всіх, можливо, усвідомлюю усі жахи цієї страшної війни.

Але я вірю, що ми відвоюємо незалежність і цілісність нашої країни, бо такого відданого і безстрашного народу, як український, нема більш ніде у світі. Вірю, що Росія ще стане на коліна і проситиме вибачення у матерів, дружин, дітей за те, що забрала життя їхніх рідних, за те, що забрала наш Крим.

Я б дуже хотіла, щоб війна скоріше закінчилася, адже за сім років вона забрала величезну кількість людських життів. Я молюся Богу, щоб настав мир в країні, щоб люди не воювали між собою, а жили в злагоді, мирі і любові.