Мені 70 років. Я жив у селі Дронівка Донецької області. Зараз мешкаю на Сумщині. 

У Дронівці було небезпечно. Найбільше дошкуляли бомбардування. Я жив на околиці села, неподалік від річки Донець. На моїй вулиці було найбільше вибухів. 

Якось я повертався додому й потрапив під обстріл. Снаряди падали поруч зі мною. Не знаю, як мені вдалося вибратися живим і неушкодженим. 

Я два місяці просидів у погребі, а потім наші військові порадили мені шукати інше укриття, бо залишатися там надалі було небезпечно. Я пішов углиб села. Деякий час ховався у сауні свого знайомого. Згодом і там стало страшно. Мене прихистили дві жінки. У них було два погреби. Вони сиділи в одному, а мене пустили в другий. Врешті-решт обстріли стали настільки інтенсивними, що я не витримав. 

Дев’ятого травня до нас приїхали волонтери. Я попросив, щоб вони вивезли мене. Доїхав з ними до Сіверська, переночував там, а зранку поїхав у Дніпро. З Дніпра перебрався до родичів на Сумщину. 

Хоча тут живуть мої сестри, все рівно тяжко. Я телефонував знайомим у село. Вони кажуть, що моя хата ціла, але пуста: її пограбували. Та все одно душа тягнеться додому. Там поховані мої батьки. Мені ночами сниться рідне село й моє подвір’я.