Бучій Тетяна, студентка 1 курсу Львівського професійного коледжу готельно-туристичного та ресторанного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлишин-Кошова Ганна Богданівна

Війна. Моя історія

16 лютого 2022 року. Я прокинулась з думкою, що війна не почалась. Радість охопила мене, і я сподівалася, що вона не почнеться. Тоді я навіть уявити не могла, що за декілька днів все моє життя зміниться...

23 лютого 2022 року. Я у школі, урок історії України, вчитель нам пояснює, як ми будемо діяти в разі початку повномасштабного вторгнення.

Я за останньою партою, і зі своєю подругою сперечаємось: я стверджую, що війна не почнеться, вона ж, навпаки, доводить, що нападуть, а якщо нападуть, то ми програємо. Я наполягаю  на своєму, у мене і думки немає, що війна розпочнеться.

Вечір того ж дня. Я роблю домашню роботу і не здогадуюсь, що буде завтра.

24 лютого 2022 року. День "Х". Я прокидаюсь від плачу моєї бабусі і шуму телевізора. Подивилась на годинник- 05:10, вагаюсь чи підійти, щоб заспокоїти її, чи не варто. Раптом у будинок зайшов дідусь, він підійшов до кімнати, де була бабуся, і я чую страшну фразу тремтячим голосом: "Почалась війна..." Накинувши халат, я вибігла з кімнати, де спала і вже з повним розумінням, що відбувається подивилась новини у   телевізорі.

"Війна... Війна.... розпочалась війна.. Путін напав... Війна.. повномасштабне вторгнення... Мобілізація... Воєнний стан..",-  ці слова я чула протягом всього дня.

Приїхали мої родичі  та поселились у нас, ми не знаємо, як довго будемо жити разом, але сподіваємось, що війна закінчиться швидко. 4 березня 2022 року. Мій День народження. Мені спекли  тортик, я відчула це домашнє тепло. Я щаслива, вперше, з того дня.

Мої знайомі, родичі, близькі один за одним йдуть на цю війну. Кожного дня всі плачуть, кожного дня проклинаємо росію та її президента.

30 березня 2022 року. Я їду у Львів, а звідти - в Польщу до батьків. Зібрані речі, думка, що ще не скоро я побачу свою "ба"(бабусю) мене не покидає. Як вона буде тут без мене? А як я без неї? Зараз я її обіймаю, відправляюсь у далеку дорогу, і не знаю, коли зможу повернутись...

1 квітня 2022 року. Я в Польщі. Дорога була тяжкою, перетин пішого кордону, очікування автобуса під зливою, запізнення на потяг... Думка, що бабуся лишилась там, де війна, мене все ще не покидає.

Я стараюсь кожного дня до неї телефонувати, читаю новини, радію звільненим територіям. Я прожила у Польщі трохи більше року. 20 травня 2023. Я їду додому. От я бачу знак "Україна, Ukraine", так радісно на душі. Ми проїжджаємо багато міст України, я бачу безліч військових, котрі збираються на фронт, стоять на блокпостах, чи просто ходять вулицями.

Мене дуже зворушила пара військових чоловіка та жінки. Вони обіймались, приблизно, хвилин 10, поки ми стояли на вокзалі. Хтось з них вирушав на фронт, і вони могли більше ніколи не побачитись. Ця думка не давала мені спокою...

Ми приїхали в Київ. Сонячний день, таке свіже повітря, я в дорозі вже більше 20 годин, втомлена, але така щаслива знову бути вдома. Я прийшла на вокзал. Біля мене стояв чоловік у формі, він вирушав на фронт, я дала йому батончик. Він посміхнувся і подякував, я ледь не розплакалась.

19 серпня 2023 року. 2:37-перший; 2:42-другий - саме так я позначила час і послідовність БПЛА. Вони літають над моїм будинком майже кожної ночі. Іноді чую повітряну тривогу, а іноді літають винищувачі та інші літаки. Я звикла до цього.

Місяць з початку повномасштабного вторгнення я жила в Київський області, бачила всі ракети, чула постріли, вибухи, робила коктейлі Молотова. Я бачила війну. Історія не завершена, бо війна триває....