«Думав, хоч театр наш стоїть, а там - просто дирища»

У день, коли окупанти розбомбили Маріупольський драмтеатр, Олег Олександрович вивозив свою родину зі зруйнованого міста. Тепер він з дружиною живе у Черкасах і мріє відбудувати хату для своїх дітей і онуків, які через війну розбрелися світом. 

Ми – маріупольці. Тому розповідати дуже тяжко.

Моя дружина – вчителька англійської мови, я – вчитель інформатики. Коли почалася війна, в нашу школу влучили одразу. Всі наші документи там згоріли.

Жили ми біля басейну «Нептун» у трикімнатній квартирі вдев’ятьох: дочка з чоловіком, інші родичі.

Ще згадую, як ми там їжу добували, готували, що в кого було.

Влади не було в місті, яка сказала б людям, що робити, як поводитися. А люди то є люди: робили, що забажали. І нехай у нас нічого немає, зате ми самі є.

Під бомбами ми просиділи двадцять один день. Коли стало зовсім погано – сіли в машину та й поїхали під обстрілами.

16 березня якраз розбомбили театр. Ми швидко їхали містом, навколо точилися бої. А коли піднялися на машині вище, побачили, що там зруйновано майже все. Думав, хоч театр стоїть. Але, коли оминав його, побачив лівим оком, що там просто дирища. Дівчата мої заплакали.

Доїхали до окупованого Бердянська - закінчилося пальне. О третій ночі нас зустріли знайомі, нагодували, спати поклали. Вони о шостій ранку пішли стояти в черзі по хліб, щоб аж о дев’ятій нам його принести. Хліб викликав у нас сльози.

Через тиждень ми переїхали до Черкас. Тут у нас ще одна дочка - вона виїхала зі сватами трохи раніше. От у Черкасах і живемо, влаштовуємо тут своє життя. Ми пенсіонери, до школи нас не взяли. Та якось живемо. Тут нас і одягнули, і взули, і їжі дали.

Фонд Ріната Ахметова допомагає. Щомісяця отримуємо продукти, білизну, на зиму обігрівач дали. Багато всього. Наша хазяйка і картоплю привозить, і моркву, й огірки. Вона сама живе в селі поруч з Черкасами, а ми – в її квартирі. Така добра, каже: «Беріть усе, що є!» У Черкасах ми відігрілися від тієї війни.

Гадаю, війна надовго. Здатися не можемо, перемогти поки що теж не можемо.

Мені 65 років, а треба ж ще дітям хату відбудувати. Вони розбрелися світом. Не здаються, заробляють копієчку. І четверо онуків у нас. Усі хочуть додому, хочуть миру. І назавжди забути все те, що побачили.