Максим Каленичин, 10 клас
Спеціалізована Школа №301 імені Ярослава Мудрого
Вчитель, що надихнув на написання есе: Попутькіна Тетяна Петрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій біль, мій жаль, мої печалі…

Ятрить душу нестерпний стогін рідної землі. Упивається в тіло розпачливий крик обездолених матерів, які втратили синів-орлів, але чекають ще їх темними вечорами та несусвітніми ранками. Немає сну… Ніч – це жахіття... Переплетіння автоматних черг та канонад із шумом джмеля-дрона, того трутня, який своїм жалом шукає жертву, хоче вжалити якнайсильніше, якнайболючіше, у саму ціль. Понівечений чоловік у муках доживає останні хвилини, їдкий дим згарищ випікає очі.

Думали, що втекли в бепечне місце, до бабусі, а попали в пекло. Окупація… Кругом ворожі танки, гелікоптери, знахабніла кацапня, яка нишпорить вулицями, випитує в місцевих про тих, хто  брав участь в АТО.

У мене ще й досі перед очима тіло загнаного окупатами на горище будинку чоловіка-атовця,  який власноруч позбавив себе життя, аби не  попасти в руки ворога-ката. А вже селом чорним крилом лине чутка про звірства русні… 

Полон…А наш батько в цей час захищає Миколаїв від атаки росіян. І ми з братом знаємо про «важкий російський кулак» не зі слів, а з власного досвіду, бо «походив» він по нашому тілу. Потерпаємо за батька, наша молитва злітає до неба, покриваючи голови всіх, хто боронить рідну землю.

І знову темрява… Очі шукають захистку… А поруч мамина рука, її тепло, стривожене у відчаї шепотіння: «Чекай, сину, чекай…» Чекаю… Метушня… Відчай… Збирання якихось речей (не розумію навіщо)… мати щось шукає, бідкається; я хаотично теж щось хапаю. Дорога… Київ! Столиця! Порятунок! Друзі! Підтримка! 

Але неспокій не полишає душу. Дратівлива сирена, яка пронизує все моє тіло, жене мене вперед. Задушливе повітря укриття, метушня та галас дітвори – усе це не дає мені забути реалії часу мого життя, того ще життя, життя там, у моєму такому рідному селі на Херсонщині, де я залишив своє дитинство, понівечене війною. 

Русня… Як я ненавиджу це слово! Ненавиджу, бо немає в ньому нічого людського. Я б цю русню, яка нищить мій край - мою рідну Україну, стоптав би ногами, задушив би руками. Ненависть до цих нелюдів кипить у моєму серці, дзвенить у моїй голові і день і ніч, цівкою стукотить у моїх скронях. Як приборкати цього стоголового змія, як вирватися із його лабет, як врятувати Україну із пащеки людожера-вбивці?!

Ці думки не дають мені спокою, не дають жити на повну силу. Адже я підліток, скільки вражень і насолод від життя я зміг би отримати в рідній країні без війни. Моє життя кипіло б, вирувало! А скільки в мене було мрій! Було… До війни це було… Війна вбила мої мрії, змінила докорінно моє життя. Війна мене погнала в мандри з мого дитинства в страшні реалії часу, смерті, сліз, відчаю.

А брат пішов боронити Україну від російської навали. Брате мій, тримайся, усі мої думки з тобою, а мамина молитва, переплетена сльозами, нехай береже тебе!

Я теж тримаюсь, ми всі тримаємось.. Тримаємось, бо знаємо, бо впевнені, що незабаром буде кінець цій русні, цій війні. Я свято вірю в силу мого народу, моєї країни! І тільки так, не інакше. Перемога за нами! Світле сяйво того переможного дня дає мені наснагу до життя!