Мені 38 років. У мене є чоловік і троє дітей. Ми мешкали у місті Ізюм Харківської області. Я працювала кухаркою в ліцеї.
24 лютого я була в лікарні у справах. Мені зателефонували знайомі й сказали, що почалася війна.
Я з дітьми виїхала п’ятого березня. Свекруха і чоловік залишилися доглядати дідуся. Йому 82 роки. Він тоді хворів. Дуже важко було розлучатися з рідними. Однак я не могла залишитися. Треба було рятувати дітей, бо були авіаобстріли.
Нас забрав до себе кум. Він мешкав у селі Довгеньке. Ми були там близько місяця. Думали, що війна омине це село, однак росіяни стерли його з лиця землі. Нас евакуювали волонтери.
Було дуже приємно, коли чужі люди безкоштовно приймали нас, допомагали.
Ми повернулися додому 22 вересня, бо скучили за рідними, та й у місті стало спокійніше. Роботи немає, проте отримуємо гуманітарну допомогу.
Хочеться, щоб якомога швидше закінчилася війна. Мрію про тишу і спокій. Хочу знайти друзів, з якими втратила зв’язок під час війни.
