Валентина Романчук

"Думала, що ліпше померти було ще під час обстрілу"

Старші люди, самотні, малорухомі, немічні та паліативні хворі. Після загострення безпекової ситуації на Харківщині евакуаційники «Схід SOS» привозять до Дніпра дедалі більше жінок і чоловіків, безпорадних у побуті. Літні люди змушені тікати з власних домівок, хоча планували пережити війну в рідних стінах. Виїздять часто під вогнем і з похапцем зібраними речами. А подекуди – лише з документами. Матеріал Радіо Свобода.

67-річна Валентина Романчук народилася й виросла у Вовчанську. Там вона 38 років пропрацювала медсестрою й пішла на пенсію. У рідному місті її застала повномасштабна війна, а потім – окупація. Розповідає: після визволення Вовчанська українською армією восени 2022 року місто опинилося під масованими обстрілами солдатів РФ.

У мене думки – ліпше померти було ще під час обстрілу

Валентина Романчук під час евакуації

Жінка жила сама: її чоловік давно помер, сусіди повиїздили.

«Мені здається, обстріли були постійні – з самого вересня 2022-го. Як зайшли наші. Світло було не завжди. Пенсію я отримувала поштою. 2 тисячі 700 гривень. Коли війни не було, то ще можна було на них вижити… Гуманітарку давали, був спорткомплекс – то туди її привозили. А тоді вуличний комітет розподіляв її по усій вулиці: борошно, макарони, олія, крупи. Цього мені вистачало, я ж одна», – згадує Валентина.

На подвір’ї біля рідної хати у Вовчанську Валентина дістала тяжке поранення. Це сталося цьогоріч 11 березня. Розповідає: вийшла з дому посидіти на лавці, вибух, полетіли уламки – далі нічого не пам’ятає. Отямилася в лікарні Харкова з перебитими рукою й ногою.

«Не знаю, хто викликав швидку. Одвезли мене в Харків, в обласну травматологію. Там я пролежала півтора місяця, зробили операцію мені і на коліні, і з очей уламки витягували. Перебило руку і зв’язки, права рука тепер – неробоча, пальці не рухаються», – розказує Валентина.

Валентина Романчук у шелтері Дніпра

У харківських лікарнях Валентина пробула понад два місяці. Ногу підлікували – жінка може сама пройти кілька метрів до туалету. А рука досі знерухомлена – в апараті Ілізарова. Окрім того, говорить, через стрес знову дало про себе знати онкологічне захворювання ока.

Раніше жінка пройшла курс променевої терапії й мала надію на одужання.

Її хата пошкоджена, каже жителька Вовчанська, вікна й двері повибивало. З власних особистих речей з нею – лише документи.

Одяг та взуття дали медики та волонтери. Зараз вона в шелтері у Дніпрі.

«Поки нічого не обіцяють. Треба на консультацію до травматолога та онколога… Куди – додому? До кого, до чого? Я там сама та однією рукою нічого не зможу… Я вже ні на що не надіюся. У мене думки – ліпше померти було ще під час обстрілу, і все… Мені здається, ця війна ніколи не скінчиться», – каже вона.