«Гадала, якщо доля померти тут – значить, так і буде»

Ми стали опікунами нашої 11-річної онучки Валерії. Її батько вважається зниклим безвісти, а мама загинула наприкінці 2016 року. Коли дівчинка згадує про батьків, не може стримати сліз.

Ми з чоловіком зважилися на опікунство, хоча самі маємо проблеми зі здоров'ям. У мене незворотні зміни в ногах почалися вісім років тому після інсульту. Підкосила здоров'я і війна – наше село Максимільянівка розташоване біля прифронтової Мар'їнки. Стріляли прямо біля нас, а я сиділа у дворі й думала: якщо доля померти тут – значить, так і буде.

Раніше чоловік працював на шахті «Трудівська», яка зараз на непідконтрольній території. Зараз пенсії ледь вистачає на найнеобхідніше.