Гузько Анна, 11-Б клас, Савинський ліцей Савинської селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Орлова Інна Григорівна

"Війна. Моя історія"

Війна… Таке маленьке слово, лише п’ять букв, але яке страшне значення воно має.

Моя розповідь буде сьогодні про одну дівчинку, яка жила в мирі та злагоді, у вільній, незалежній державі. Вона мріяла про прекрасне життя у своїй любій Україні. Дівчинка чула слово «війна» в школі на уроках, у фільмах, читала в книжках. Але що це слово значить до кінця не розуміла, і ніколи не думала, що буде жити в «епоху» війни. Вона знала, що у ХХІ столітті війни не може бути. Але як вона помилялася. Ця історія про дівчинку на ім’я Аня, яка стала дитиною війни.

Це був, здається, звичайний ранок. Але це тільки здавалося, що він був звичайний. Я збиралася до школи, думала: «Як пережити сьогоднішню контрольну з фізики?» Збиралася швиденько переглянути новини в телеграм-каналі. І побачила це страшне слово «війна». Вибухи. Харків в укриття. Страшно? Дуже! Плачеш? Так.

- Мамо, що відбувається? Яка повномасштабна війна? Ні, це неправда. Будь ласка, скажи, що брехня?

- Доню, збирай документи, тривожну валізу. Не знаю. Кажуть, що війна. Не плач. Все буде добре.

Минув день, минуло два. Полиці в магазинах пустіють, привозу немає. Минуло шість діб, лягаємо спати. Бабах… Ранок, почався не з чаю. Темно. Вибух. Страх. Біжимо у погріб. Наче спокійно. Ні, якийсь гул. Дзвонить тато:

- Сидіть не виходьте, напевно, це танки.

Хотілося дуже, що б наші то були. Але чому на тих танках намальовані «Z»? В телеграмі пишуть, що то російський знак. Ні, тільки не це, благаю не треба. Як їх багато, стогне земля, дрижить вся підлога, відчиняються шафи. Дула у танків напрямлені прямо на нас. Проїхали. Ні, знову дрижить земля. Їдуть прокляті танки, БТР, БМП, солдатня. Що робити? Куди бігти? Біжимо у підвал. Холодно. Ніч. Летять літаки, чутно вибухи. Один. Два. Три. Сиджу на стільці у підвалі, спати не можу. Каже братик: «Мамо, хочу їсти!» Але окрім хліба немає нічого. Настав ранок. Можливо, це був лише страшний сон? Ні, справжня реальність. Всі живі? Так. Слава Богу! Що робити далі? Немає в магазині продуктів, їсти нічого. Зник зв’язок. А світло є? Ні пропало і води також не має. Бомбосховище. Холод. Хвороба. Ліків немає. Що робиться в світі ніхто не знає. Ходять орки з автоматами всюди. Їздять на танках. Вночі нереально спати, літаки літають, вибухають снаряди. Живемо у підвалі. Почалося щось страшне. Зникають люди. Орки відбирають цивільні машини й їздять на них, намалювавши «Z», знімають українські прапори і вішають «ганчірки» .

Нам намагалися вбити в голову, що орки захопили Україну. Але ми знали, що вірити свинособакам не можна. Україна не загине ніколи! Як не намагалися наші вороги знищити українську державу, вона відроджується знову і знову!

Жити на окупованій території стало нестерпно. Вирішили виїхати невідомо куди, покинути свою домівку. Життя вмістилося в два портфелі. Сіли в машину, їхали з білими прапорами, інакше розстріляють. Дуже багато блокпостів. У вікно дивитися не можна, розстріляють. Перебирають речі, наставляють автомати.

Нарешті! Жовто-блакитний стяг! Ура! Наші хлопці! Не передати ті відчуття, які я переживала в той момент. Ми в безпеці, але чому так не спокійно? Читаю в Телеграмі новини: вибухи, прильоти, є жертви. Як страшно. Не випускають і не впускають з окупованих територій. Чекаю з нетерпінням коли побачу новини: «Наші хлопці звільнили Савинці!»

Так це сталося, моя мрія здійснилася! Плачу я знову, що повернуся додому. Ляжу в своє ліжечко, побачу друзів, рідню. Дякую, нашим Захисникам! Тільки завдяки ним я зараз сиджу за своїм столом і пишу цей твір, поки наші воїни сидять в окопах і здійснюють мрію ще одної дівчинки, такої як я.

Ця історія про одну дівчинку, чиє життя кардинально змінилося після 24 лютого 2022 р. На жаль, подібних історій дуже багато. Надіюся, що кожна історія матиме щасливий кінець. Віримо в Україну, в ЗСУ!