До останнього родина Пенежко знаходилася у підвалі свого дома, але побоюючись, що окупанти не випустять мешканців з села, вирішили виїжджати.

У мене сім’я, двоє дітей 5 і 10 років. Ми жили в Чернігівці, а зараз в Запоріжжі. Виїхали після початку війни, зараз живемо, шукаємо роботу, в дітей ні школи, ні дитсадка немає.

23 лютого ввечері вже було зі сторони Бердянська чути вибухи, хоча кажуть, що почалося все о 4 ранку. В нас зарево вже з часу ночі було з Бердянську. Ніхто нічого не знав, а зранку прокинулися - і пролетіли ракети, і винищувач пролетів.

Десь далеко щось вибухало. Тільки до нас зайшли танки, поліція наша пропала в один день. Тоді страшно стало.

Військові російські зайшли до фермерів, позабирали у них їжу, артилерія стріляла. Днів 5 ми ховалися, поки були обстріли, а тоді вони далі пішли на Пологи.

Нам подзвонили друзі і сказали, що забирають людей з підвалів. Тоді ми і подумали, що треба їхати. Поки сиділи в підвалі, все було нормально, тому ми сиділи до останнього. А потім хтось сказав, що з села не випустять. За дітей стало страшно, тому прийшлося поїхати.

У нас друзів дві години допитували, пропонували співпрацювати з окупаційними військами. В наступний день і родичі наші в колоні виїхали, так їх били, питали, де тероборона, шукали двоюрідного брата.

Спочатку були проблеми з продуктами, хлібу не було. Але Чернігівку війна пройшла стороною: трохи з «градів» постріляли, але летальних випадків не було. Медицини ніякої не було, швидкої не було. В нас в селі підвали є, там запаси, в нас все ж трохи легше було. Є фермерське господарство, де видали олію, муку, хліб пекли, потім пекарня почала пекти, молоко роздавали безкоштовно, різали свиней, самі один одного рятували.

До цього потихеньку звикаєш. «Гради» стріляють, а ти дивишся - та й нормально.

Але ми прийняли рішення їхати за дві години. Жінка - вчитель, їм було сказано, що вони мають підписувати договори на співробітництво. Щоб не було проблем у дітей, вирішили їхати. І добре, що виїхали: дитині операцію на очах зробили в обласній лікарні. Батьки там чекають. Все закінчиться і ми приїдемо.

О 7 ранку ми виїхали. Блокпости вже в Чернігівці стояли і так далі, 14 російських блокпостів. Телефони перевіряли, добре що дітей не чіпали. О 21 годині ми були у пункті для біженців, тобто 14 годин ми їхали 130 кілометрів. Слава Богу, діти не злякались, по нам не стріляли, бо є такі випадки, що і машини розстріляні, і роздавлені.

До війни в мене своя бригада була, ми робили ремонти. Жінка завучем в школі працювала. А зараз немає ніякої роботи, дітям також немає школи, нічого немає, помешкання свого також немає. Зараз шукаю роботу, а поки що її немає, багато людей приїхало.

Ми втратили все, що було, залишилося чотири сумки та автомобіль. Але з голоду не помремо, живі-здорові - це основне. Спочатку було страшнувато, а потім вже і вночі спиш нормально, адаптувалися. Війна війною, а життя триває. Якщо руки скласти то і війни не потрібно. Збудували один дім, і ще один збудуємо, дітей виростимо. Все буде добре!