До війни, як і зараз, я проживаю в місті Лебедині. Мені 32 роки. Пам’ятаю, як мене дружина розбудила, під час першої сирени і сказала, що розпочалася війна. Ми жили в своєму будинку, тому з продуктами було добре.

Найстрашніше - переживання за дітей. Я вивозив сім’ю, а сам тут залишався.

Виїжджали без проблем, бо ми їхали тільки по нашій території.

Люди змінилися – це найприємніші речі. З’явилася взаємна підтримка, допомога. Я працюю, і мене це відволікає від психологічних проблем.

Думаю, що після перемоги буде краще, ніж ми сподіваємося. Хотілося б якнайшвидше.