"Дружина втратила роботу, я втратив бізнес, діти - спокій"

Ми жили в Маріуполі, все було добре. Був свій бізнес, двоє дітей. Старша дитина жила в Києві, молодша була з нами. Все було добре, аж доки не розпочалася війна. До 16 березня ми перебували у Маріуполі. Своїм транспортом ми виїхати не змогли. Познайомились у підвалі з людьми - і з ними виїхали через Запоріжжя, Дніпро. У Маріуполі залишили всі речі, тому виїхали з рюкзачками. Я займався волонтерством, поки була можливість, допомагав. Певний час ми пожили під Вінницею, привели себе у нормальний психологічний стан. Потім почали шукати роботу. Дружина з молодшою донькою, як і старша з чоловіком, у Польщі. Я знайшов роботу, все добре. Працюю на благо країни. 

Війна новиною для мене не стала. Не вірилось до останнього, але всі прогнози військових експертів, які я слухав, справдилися. 

Ми перебували місяць без води, газу і світла. Я займаюсь електронікою, і моє хобі нас рятувало. У нас був зв'язок із зовнішнім світом, було газопостачання. Я вмію виживати. Ночами дітям було страшно спати, а ми - дорослі, ми витримали. Діти відходили дуже довго від бомбардувань, особливо від авіаобстрілів.

Мене досі шокує цинізм, з яким російські війська знищували наше місто, та й хіба тільки наше! 

Вже 25 лютого я розумів, що потрібно виїжджати з Маріуполя, але до останнього вірив у краще. Ми досиділи до того, поки наші три машини були або засипані, або вже не на ходу. А потім, коли прилетіло у наш будинок, ми перебрались у підвал. Прожили там чотири дні - і прийшло розуміння, що час виїжджати. Тоді вже була явною картина, що тут уже не до геройства, коли на підступах були  російські війська, у місті вже перебували ДРГ. Вирішили, що життя важливіше. Тоді знайшли можливість і виїхали. 

Кілька днів ми намагалися виїхати через так званий зелений коридор, який намагалися організувати. Але вони не спрацьовували, думаю, через те, що не було зв'язку. У мене був зв'язок, і я розумів, що росіяни не дають проїзду. Виїхали абсолютно випадково. Машини вже не було - її засипало, коли у дім влучила бомба. Ми перебували у підвалі, туди прийшли молоді хлопець і дівчина - у них вціліла машина. Ми буквально за ніч домовились і рано-вранці під прильотами встигли виїхати і прилаштувалися до колони автівок. Пройшли 12 чи 14 російських блокпостів, далі було Запоріжжя, а потім - Дніпро. З собою забрали нашого папугу. Кішка і собака залишились у Маріуполі з нашими рідними. 

Я отримував допомогу від Фонду Ріната Ахметова, зараз від неї відмовився. Є люди, яким вона потрібніша. 

Дружина втратила роботу, я втратив бізнес, діти - спокій. Зараз, на жаль, вони далеко від мене, але мені так навіть спокійніше. Дітям і жінкам тепер краще бути за межами країни. 

Я займався творчістю, а тепер створюю речі, які руйнують. Змінився погляд і ставлення до сусідньої держави в цілому, до багатьох людей. Я вважаю, що кожна людина відповідає сама за себе. Я чітко розумію, що я роблю тепер, і як ми будемо вчиняти після нашої Перемоги. У мене тільки немає бачення, що робити з проросійськими маріупольцями. Вважаю, що у них потрібно забрати право голосувати. Вони мають бути на задвірках держави, яку вони вважають не своєю.