Ткаченко Інна, 8 клас, Комунальний заклад "Златопільська гімназія" Кетрисанівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Басенко Ірина Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Доброта – це те, що може почути глухий і побачити сліпий», - Марк Твен

З дитинства я завжди вірила, що справжня дружба – це щось непохитне, те, що не підвладне часу та обставинам, що це найважливіша цінність, яка надає життю сенс, робить нас щасливими та допомагає долати труднощі. Дружба випробовується обставинами. Моє життя яскраво показало мені це. Мені пощастило мати друга, Дмитра, з яким ми зростали разом, розділяли мрії та будували плани на майбутнє. Вдвох мріяли про те, щоб навчатися в одному класі, сидіти за однією партою, разом закінчити школу.

Але одна подія змінила все, залишивши в моєму серці купу різних спогадів, які я запам'ятаю на все життя. 

Я познайомилась з Дмитром, коли ми з сім'єю переїхали із села Грізне до села Червона Слобода. Ми одразу знайшли спільну мову, бо мали однакові інтереси. Нам подобалося гратися машинками, грати в хованки, будувати фортеці із піску, кататися на роликах та велосипеді. Час минав дуже швидко, з кожним днем ми дорослішали, але наш зв'язок лише зміцнювався. Та в один момент все змінилося.

Він захворів дуже серйозною хворобою, яку дуже важко перемогти. Я не могла в це повірити. Він завжди був сповнений енергії, дуже активний та усміхнений, не міг пройти повз мене, щоб не пожартувати. 

На початку травня 2022 року він вперше поїхав до лікарні на обстеження, де йому сказали про те, що це серйозна хвороба і терміново потрібно лягати в лікарню, здати купу додаткових аналізів та багато іншого. Що не можна втрачати дорогоційнний час. Його хвороба співпала з початком повномаштабного вторгнення у нашу країну і стала ще одним викликом для його рідних.

Пам'ятаю той день, коли вперше побачила його після тривалої відсутності. Він виглядав дуже виснаженим, але його очі все ще світилися тією ж доброю іскрою.

Ми сиділи поруч і розмовляли, ніби нічого не змінилося. Але я знала що все вже не так, як було раніше і він вже не такий. Дмитро розповідав про довгі дні в лікарні, про нескінченні процедури, про операції, про біль, який доводилося терпіти, про дітей, які були з ним на лікуванні. Найбільше мене засмутило те, про що розповідав Дмитро, що в лікарні від страшних хвороб лікуються дітки, яким немає навіть одного року…

У житті кожної людини є моменти, коли вона стикається з певними труднощами, відчаєм або невдачами. Саме в такі години важливо, щоб у кожного були такі люди, які готові підтримати, зрозуміти, допомогти, дати надію на подальше життя, щоб той, хто опинився в такій ситуації, не втрачав надії. Такою людиною, яка підтримує та допомагає – вважаю себе. Я намагалася його якось підбадьорити, допомагати, коли це було потрібно.

Саме тоді зрозуміла силу допомоги. Почала весь час проводити з ним, допомагати з домашніми завданнями, з уроками, розповідала йому все, що відбувається в школі, про наших нових однокласників, про вчителів. 

Ось наша маленька зустріч закінчилася, і Дмитро після лікування в місті Кропивницький, поїхав на лікування до міста Києва. Там він пролікувався до листопада місяця 2023 року. Йому робили переливання крові, дуже багато донорів треба було шукати, і ми їх всі разом шукали, через мережу інтернет, через знайомих, близьких та друзів. Допомагали тим, чим могли. Після операції йому ставало все гірше, Дмитро втратив надію та віру у своєму житті.

Тобто, все, що відбувалося навколо нього, тоді, йому здавалося, не набувало ніякого сенсу. Все для нього було ніби востаннє…

Згодом у лікарні мама Дмитра познайомилася із волонтерами, які дали йому цю, нову надію та віру в майбутнє, віру в те, що життя продовжується не дивлячись ні на що. Вони купували ліки, підбадьорювали, дарували подарунки на кожне свято, влаштовували різні гуртки для онкохворих дітей, тобто дарували надію на життя не тільки Дмитрові, а й іншим дітям, які знаходилися на лікуванні.    

Одного дня мама мого друга забила на сполох, що йому з кожним днем ставало гірше від ліків, від хіміотерапії, від радіотерапії та звернулася за допомогою до керівниці групи волонтерів Лариси. Ця група, яка називається «Краб». Вони допомогли Дмитрові та його мамі перетнути кордон задля продовження лікування важкої хвороби у Польщі.

Коли він поїхав до Польщі на лікування, ми разом з друзями, вчителями близькими та рідними збирали кошти на його лікування, адже воно є складним, довготривалим та дороговартісним.

Ця подія змінила все у моєму житті. Вона навчила мене цінувати моменти з близькими та рідними людьми. Показала мені, що навіть у найскладніших обставинах дружба може бути опорою, а допомога – справжньою силою, здатною творити дива. Я зрозуміла, що в житті важливе не лише навчання, не лише оцінки та досягнення, не те, що думають про тебе інші люди, не те, в яких ти сьогодні кросівках чи в якому вбранні прийшла до школи чи на роботу, а й людяність у кожному з нас, підтримка, взаємоповага, добродушність, чуйність, відданість, можливість бути поруч у потрібний момент. 

Хвороба Дмитра стала великим випробуванням не лише для нього та його рідних, а й для мене.

Навчила мене цінувати кожен день, кожен спогад  та вміти цінувати проведений час разом, адже в один момент цей час може зникнути. Тепер я знаю, що справжня дружба – це готовність бути поруч у будь-яку хвилину, підтримати, коли інший цього найбільше потребує. 

Найбільшим сюрпризом для мене було те, коли він приїхав на два тижні до України, до себе додому. Ми не бачилися з ним два роки та чотири місяці і за цей час дуже багато чого змінилося…

Змінилося наше спілкування, змінилися наші спільні інтереси, змінився Дмитро та змінилася я. Ми довго говорили… Він розповідав про те, як йому робили операції в Польщі, як вивчав польську мову, як вступив до польської школи, перший рік вчився дистанційно, так як через хворобу не можна було контактувати з іншими людьми, щоб не наражати себе на небезпеку, адже для нього було небезпечним усе, навіть маленька подряпина несла для нього велику загрозу. Зараз Дмитро перебуває в Польщі, де продовжує боротьбу з цією страшною хворобою. Паралельно ходить до польської школи на очне навчання, де має нових однокласників-поляків та одного українця. 

Я дуже мрію про те, щоб Дмитро якнайшвидше вилікувався та повернувся в Україну, щоб ми знову могли відчувати ті часи, коли ми були разом, коли грали в різні ігри, коли могли поговорити про все, що спадало на думку.

Ця подія змінила все, але водночас вона подарувала мені найцінніший урок у житті –урок добра, співчуття та сили людського серця та дала зрозуміти, що є таке поняття як сила дружби та любові до близької до душі тобі людини. Це те, що робить наше життя сповненим надій та сенсу. І навіть коли здається, що все втрачено, саме ці почуття можуть подарувати нам нову можливість та віру у завтрашній день.