Целиковська Єлизавета, 10 клас, Гірський ліцей Гірської міської територіальної громади Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Івасютіна Наталія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Живучи 10 років у війні, ця 1000 зламала мене найбільше, забрала в мене все... Ніколи не думала, що війна буде до мене настільки близько. Ніхто не думав... На той момент я ще не знала, які випробування чекають на нас.

Пам’ятаю як увімкнула новини. В Україні повномасштабна війна. Мені було страшно, війна – це горе, смерть. Навіщо це? За що?!

У моїй пам’яті назавжди залишиться черга людей, які стояли під вибухами нерухомо, заради того, щоб купити хліба. Люди не покидали домівок, доки мали надію що війна скоро закінчиться. З кожним днем ставало все тяжче... Лінія фронту наближалася з шаленою швидкістю. Мені довелося прощатися з моїм рідним домом, з моїм маленьким містечком у Луганській області, з усім, що оточувало мене з дитинства. Я розуміла, що це все не зможу вмістити в один рюкзак. Моя душа рвалася на частини, коли я покидала місто.

«Та ми всього на два тижні», «зовсім скоро повернемося». Але це тільки початок.

Коли ми виїхали, я вперше почула звук повітряної тривоги. Тоді я знову відчула той страх, який був на початку війни. Дивний страх, страх смерті, страх втрати, страх бути покаліченим, страх залишитися без батьків.

Наші поневіряння були тільки попереду. Доводилося спати у холодній кімнаті, на підлозі, на дерев’яних шафках без матраців.

Коли батько влаштувався на шахту ДТЕК, нам дали маленьку кімнату у гуртожитку. Тиха тісна кімната здавалась для мене раєм. Вдома була така сама кімната, але для мене одної. Ми з першого дня молилися за наших захисників, за мирних людей. Коли батько пішов на захист Батьківщини, це стали зовсім інші молитви, посилені слізьми. Навчання та повсякденність почали відволікати мене, і раптом дзвінок.. Батько отримав тяжке поранення. Знову зруйновано наш штучний спокій. Батько вижив і знову повернувся на фронт.

Весь цей час я навчалася не тільки у ліцеї, а й в школі мистецтв. Обидві школи закінчила з відзнакою. Це стало моїм маленьким внеском у нашу спільну перемогу.

Цього літа я відпочивала в туристичному таборі, була за кордоном. Завдяки всім тим людям, які організували цей відпочинок, я за довгий час відчула себе щасливою. Забула жах цієї несправедливої війни, але настав час повертатися. І знову страх, невизначеність, фронт наближається, над головою літаки, ракети, гвинтокрили, чутно вибухи.

Що, знову? Тікати?! Куди?! Боже, коли це все скінчиться? Де я?

І я в сумних та вицвілих від сліз очах своєї матері знайшла себе. Подивилася на її усмішка і знову вірю, що все буде добре. Закликаю зупинити цю війну. Досить смертей, покалічених життів. Вони стерли вщент міста та містечка, але їм ніколи не стерти нашу пам’ять.

Чорне море ще всміхнеться, дід - Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.