Мені 57 років. Маю двох дочок, сина і вісьмох онуків. Ми жили у місті Пологи. З другого березня у нас не було світла й води. Коли почалися активні бойові дії, ми сиділи в підвалі. Потім нас вивезли в Любимівку. Звідти ми переїхали в Запоріжжя. Тут мешкають наші родичі. 

Онуки досі бояться гучних звуків. Зараз зі мною живе троє онуків, дочка і син. Онучці шість років, одному внуку два з половиною роки, іншому – рік. 

Найважче під час евакуації було долати їхні блокпости. На кожному доводилося роздягатися й показувати, що в мене немає татуювань. Все це відбувалося під дулом автомата. 

Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна. Мрію про життя під мирним небом з дітьми й онуками.