До війни у мене було гарне, мирне життя. Було тихо, спокійно, але коли почалося повномасштабне вторгнення, усе змінилося. На роботі сказали йти додому і повідомили, що почалася війна. Люди розбіглися хто куди, і з’явилося відчуття невідворотної небезпеки.

Місяць я просиділа в підвалі з мамою, татом та дітьми. Найскладніше було з їжею та водою. 

Магазини закрилися, аптеки не працювали, доводилося харчуватися всухом’ятку, води майже не було. 

Нас вивіз онук на машині. Дорога була довгою, але складнощів особливих не було. Як зміниться життя далі, я не знаю. За себе я вже не переживаю, бо прожила чимало, а за дітей і онуків страшно. Що стосується закінчення війни — мені б хотілося, щоб вона скінчилася ще вчора, бо життя в умовах війни вже неможливе.

Моє майбутнє я бачу дуже просто: аби тільки діти і онуки жили в мирі. Це зараз найголовніше для мене.