У перший воєнний ранок я була вдома - у місті Чернігів, збиралась іти на роботу. Саме тоді нас почали обстрілювати.

Найбільш складно було з питною водою: не працював водоканал, і ми під обстрілами ходили й шукали колодязь чи колонку. А якщо був дощ - збирали дощову воду. Їжі вистачало тільки дітям, а ми, дорослі, перебивалися крихтами.

Найстрашніший спогад - це ворожий літак, який скинув бомби на житлові будинки на сусідній вулиці, а потім запалав і там же впав, бо його підбили. Страхіття, одним словом!

Спочатку майже не було де купити їжі, тож самі пекли хліб. Муку, до речі, дали волонтери – за це їм окремо дякую. Ще пекли картоплю на вогні, - так і виживали. Війна, на щастя не позначилася на стосунках в сім'ї.              

Якось ми гуляли з дітками в моменти тиші, і наші військові привезли солодощі дітям. Ми плакали від щастя, бо ж у нас не було навіть ложки цукру!    

До війни я працювала, і потім, коли скінчилась сорокаденна облога Чернігова, вийшла на роботу. Працюю в державних органах місцевого самоврядування.