Я народилася і жила в Херсонській області. Моїм донькам 12 і 16 років. Коли наше селище окупували, то росіяни перекрили повністю в'їзд і виїзд, поставили свої блокпости. Медикаментів не було. А в мене донька захворіла. І мені довелося по групах писати, запитувати, у кого які медикаменти залишилися з тих, що нам призначив лікар.

Коли я вже виїжджала з Херсонської області до Одеської, то довелося пройти 32 ворожі блокпости. Виїжджала я через Василівку Запорізької області. Там був і шлях на Одесу, а дорога на Миколаїв була вже розбита, і туди не пропускали. 

Я читала, що біля Василівки по чотири дні в полях люди стоять, їх не випускають. Але я моніторила, коли можна виїхати, тому що я була з дітьми. 

Коли побачила, що вже більш-менш швидко почали пропускати, то ми приїхали. Були в черзі сто двадцять сьомі, і до вечора наша черга прийшла. Ми відчували себе безправними. Не так, як в Україні. Тому що не знали, чого від рашистів можна очікувати. 

Мені зігріло душу, коли я вже виїхала в Запоріжжя і побачила наші блокпости. Я плакала, мені хотілося всіх військовослужбовців обійняти. Тяжко було залишати свої домівки, але ми були змушені виїжджати з окупації задля безпеки своїх дітей.

Другого березня виклали фото з Одеси, коли загинуло п'ятеро діток. Я дивилась на ці фото і просто думала: «За що? Чому взагалі в Україні війна?».

Коли почалася війна, у мене перевернувся внутрішній світ. І я почала кожну квітку цінувати. Весна прийшла, усе цвіте, діти біля мене - ціную кожну мить свого життя. Звичайно, хочеться, щоб війна закінчилася швидше. Хочеться миру, щоб люди жили щасливо і просто раділи тому, що є.