Ми з Харківщини. Сиділи півтора місяці в погребі, уся наша сім'я. А вже коли тріщали стіни в погребі, вирішили тікати. Повідкривали сараї, бо в нас господарство було.  Сіли в машину, кинули речі, які встигли зібрати, і виїхали.

Полтава нас прийняла. Дуже задоволені ми цим прийомом. Влада Полтавщини надає як гуманітарну допомогу, так і кошти на винаймання квартири. Нас виїжджало чотири родини. Ми втекли разом: я, сім'я дочки, внучок.

На своїх легкових машинах вибиралися. Коли вже їхали – так бомбили, що аж скло в машинах тріщало. Але вдалося вибратися з того пекла.

Тяжко, коли в нас було все, а тепер не лишилося нічого. Усе розбите, зруйноване.

Ніхто ж не думав, що будуть коїти таке звірство: руйнувати, вбивати. Ніхто тоді такого не передбачав. У Полтаві тихо, тут лише чули про таке, а ми ці події пережили. Поки незрозуміло, коли нам можна буде повернутися.  

Хочеться, щоб війна скоріше закінчилася, і ми додому повернулися. Але все - в руках політиків, а не в наших. Мрію повернутися додому і жити так, як до того: займатися внуками, працювати на користь нашої Батьківщини – України. Ми - патріоти своєї країни.