Я давно на пенсії. Наше місто було дев'ять місяців в окупації. Я була місяць, потім виїжджала і повернулася у грудні.
Дочка мені сказала, що почалася війна. Я розплакалась. Спочатку повз наше місто проходили колони окупантів. А 14 березня нас бомбили - пів квартала знесло повністю. Там жила моя колега, з якою ми працювали багато років. Їх із чоловіком завалило, будинок повністю зруйнувало. Ми майже весь час сиділи у підвалах з маленькою дитиною. 19 березня не стало світла, у будинку було холодно. Багато людей виїхали, потрібно було виїжджати і нам, вивозити дитину. 24 березня ми виїхали.
Ми їхали степом - дорогою нас обстріляв літак. У нас повилітали з машини вікна, але якимось дивом ми залишилися живі. Так доїхали до Миколаєва. Донька залишилася з чоловіком там, а я повернулася назад.
Шокує, що нас знову бомблять. На Великдень було десять ракет. Сьогодні вночі нас атакували безпілотники.
Мені вночі дуже страшно. Я одна, погано ходжу. Як тільки почула, що летять "шахеди" почала нервувати, мене трусило. Морально це дуже важко. Я з жахом чекаю ночі.
Мені давали гуманітарну допомогу, сусіди допомагали. Я не можу дійти, стояти у чергах. Я дуже рідко виходжу з дому, не можу ходити.
Дуже-дуже хочеться, щоб війна скінчилася навіть завтра. Залишається тільки вірити.
Мій чоловік загинув п'ять років тому, а я не можу навіть піти на могилу, тому що все заміноване.