Ми прокинулися від вибухів, бо місто почали обстрілювати. Зрозуміли, що війна почалась. Виїхали до сестри за місто - у неї приватний будинок. Потім переїхали у місто Жовті Води. Виїжджали 4 квітня. Сама дорога була страшною. Ми постійно оглядались, чи не летять ракети.

Шокує до сих пір це варварство, звірство. Ніхто не очікував, що таке може бути у XXI столітті. Це просто жах. 

Зараз ми мешкаємо у дитячому садочку, тут є всі зручності. Міжнародний фонд встановив нам пральні машини, нас тут годують, тому в основному важко морально. Більше психологічні труднощі. Дякуємо волонтерам, що допомагають.

До нас люди дуже добре відносяться і у садочку, де ми проживаємо, і у місті. Це було дуже приємно, бо не всі однаково відносяться до тих, хто приїхав з Донбасу. Я з рідними підтримую зв'язок. Зі мною виїхав син і онук-студент. З іншими рідними ми спілкуємось по телефону. 

Читаємо багато новин, але поки все не дуже радує. Душа рветься додому, але через постійні обстріли не можемо. Чекаємо на перемогу.

Якщо буде цілий наш будинок, то ми повернемось. У сина робота - він викладач. Навчальний заклад  зараз евакуювався до Тернополя. Надіємось, що все повернеться до нашого міста. Ми проживаємо усі разом, тому якщо буде житло наше ціле, то будемо повертатись до Краматорська.