Боровський-Стрюк Назар Олександрович, 14 років, Сєвєродонецький багатопрофільний ліцей Сєвєродонецької міської ради Луганської області

21 листопада 2013 р. Мене звати Назар, маю 6 років, і я першачок. Я жив на той час у Дніпропетровську, радів школі та спілкуванню зі своїми товаришами. Увечері, коли мене після тренування мама привезла додому, побачив татка, який дивився новини. Перевдягнувшись, сів коло нього. Ішлося про мирний протест студентів, які висловлювали своє невдоволення роботою президента.

Тоді мене цікавили нові випуски мультсеріалу «Людина-павук», і я не розумів занепокоєння та тривоги в очах дорослих.

Уже через місяць почув від батьків про те, що коїться в Києві. Вони розповіли, що на майдані стріляють, гинуть люди та горять будівлі, а президент тікає з України.

Через 2 місяці Майдан закінчився, і його можна сміливо називати революцією.

Одного холодного, але сонячного дня ми з дідусем проходили повз меморіал Пам’яті Небесної сотні. Хоча мені складно було зрозуміти трагізм та велич подій, що відбувалися на тому місці, але відчував, що там панувала сумна атмосфера. Кінець лютого. Здавалося, що ситуація не може бути більш жахливою.

У центрі Києва ще брудно від згорілих шин, в Україні криза, а тимчасове керівництво країни не знає, як упоратися із ситуацією. У моїй родині напруга.

20 лютого 2014 року. Сталося те, у що не можна було повірити: військові в зеленій формі братського ще на той час народу загарбали півострів Крим. Ніхто не розумів, чому так сталося, але всі бачили відео на ютубі та в новинах: прапор моєї рідної країни палає, а замість нього здіймається «триколор».

Це було суцільним жахом, але ніхто нічого не міг змінити, і, як покаже час, ще не найгірше, що могло трапитися.

6 квітня 2014 р. День, коли російські війська зайшли на територію України та почали захоплювати місто за містом у Луганській та Донецькій областях. На той момент "зелені чоловічки" рухалися дуже швидко, а російські націоналісти захоплювали адміністративні будівлі. Мій батько теж пішов воювати, а ми з мамою збирали валізи про всяк випадок.

Уся країна хвилювалися за наших бійців, але згодом українські кіборги почали давати відсіч ворогам, усе населення нашої батьківщини пишалося ними.

Через рік тато повернувся цілий та неушкоджений, а ми з мамою почали розкладати речі по шафах. Щоразу бійці потроху повертали захопленні агресором території та населені пункти, але якою була ціна … Наші побратими гинули та потрапляли до полону.

Мій дідусь їздив до військових, підтримував їх та писав портрети захисників України. Ці роботи знаходяться в музеї АТО в Дніпрі.

Згодом склалося так, що моєму батькові довелося їхати працювати на Донбас. Так я опинився на сході України.

Дорогою до міста бачив зруйновані війною будівлі, ставало моторошно. Тут ми продовжуємо жити звичайним життям.

Уся країна вірить у те, що колись на нашій землі запанує мир. Ми маємо пам’ятати: Україна від Мукачева до Донецька, від Чернігова до Сімферополя була, є й буде єдиною державою!