У перший день війни було жахіття. Ніхто не очікував. Я їхала на укол у Запоріжжя, і якраз зателефонували та сказали, що нікого не пропускають, бо почалася війна. Нас окупували, стріляли, наше місто через два дні вже захопили. 

Ми в підвалі сиділи. У нас не було води, ми навіть дощову збирали, щоб купатися. І світла не було. Тому і поїхали. Дуже складно було. Ми сто кілометрів проїхали за вісім годин, і нам ще пощастило. Дорогою було багато згорілих машин і техніки розбитої. Дуже страшно було. Уже рік, як сидимо з донькою на Івано-Франківщині.

Найважче те, що я живу на пенсію і доводиться орендувати квартиру. Це і фінансово важко, і морально. Усе вже так набридло, що сил немає!

Це жахливо – бути не вдома. І що далі – ніхто не знає. Моя мама в селі залишилася, і в неї зв’язку немає. Тільки як у Токмак приїжджає, то є зв'язок. Вони російські картки купили, там нашого зв’язку немає взагалі. 

Я навіть не знаю, що далі буде. Якби швидше звільнили наші території! Мені ще потрібно операцію робити, а з цією війною її не зробиш. Плануємо повертатися додому.