Мені 27 років. Ми з чоловіком і дитиною жили в Запоріжжі.

24 лютого нам зателефонували батьки й сказали, що почалася війна. Ми одразу зібралися й поїхали до них. Вони живуть у селі на Сумщині.

Дорогою було страшно: неподалік розривалися снаряди. Їхали полями. Добре, що вистачило пального, бо довелося б ще стояти у величезних чергах на заправках. Також пощастило, що дитина всю дорогу спала. Я дуже хвилювалася за неї.

У селі були труднощі з продуктами й ліками. Окупанти не дійшли до нас, але їхні блокпости стояли у сусідніх населених пунктах, тому не було підвозу товарів.

Добре, що люди в селі живуть дружно, допомагають одне одному. Пізніше почали завозити гуманітарну допомогу. Одразу стало легше. У мене мала дитина, їй потрібні були памперси. А потім вона захворіла. Я брала з собою із Запоріжжя ліки, але вони швидко закінчилися.

Також були фінансові труднощі, бо ми з чоловіком залишилися без роботи. Нещодавно чоловік знайшов тимчасову роботу в Києві. Я з дитиною їжджу до нього. Живу то в батьків, то в нього.

Я досі не навчилася долати стрес. П’ю заспокійливі препарати. Під час повітряної тривоги спускаюся з дитиною в підвал.

Хотілося б, щоб війна закінчилася цього літа. Але я готова чекати стільки, скільки потрібно, аби тільки ми перемогли. Майбутнє своєї сім’ї бачу в Україні.