Я народився і прожив усе життя у своєму селі, у Нікопольському районі. Тут працюю і родина моя вся тут, нікуди не виїжджали. Хтось на роботі, хтось у школі. 

Почули вибухи, так і дізнались про війну. Я взагалі не думав, що таке коли-небудь можливе. Шокують люди, які стали інвалідами внаслідок війни і безкінечних обстрілів. Стільки зламано людських доль. 

Труднощі здебільшого матеріального характеру. Складно стало виживати, роботи стало набагато менше. На щастя, поки вона є. 

Я нікуди виїжджати не хочу. Тут я виріс, у школу ходив, тут усі мої друзі, моя родина. Куди я буду їхати? Якщо вже буде масова евакуація, тоді доведеться виїжджати. Тільки куди, невідомо. 

Ми допомогали людям, які потрапили під обстріли, їх поранило. 

Від апатії і депресії відволікає робота. Вийдеш на роботу, з людьми поспілкуєшся, уже і забуваєш про погане.

Коли закінчиться війна, не уявляю. Мені здається, рік-два. Думаю, що врешті все буде добре.