У перервах між обстрілами Рубіжного Андрій Володимирович намагався допомогти сусідам похилого віку, яким зовсім ніде було рятуватись

Мені 58 років. Війна мене застала в місті Рубіжному. Я в минулому військовий, тому вимушений був виїхати. Біля Рубіжного є два села, де таких, як я, відразу розстріляли. В одному трьох чоловік, а в іншому - двох. Це мені розказали захисники нашого міста. Я вимушений був забрати хвору тещу (їй 82 роки), матір (81 рік) і дядька (79 років), узяти документи, гроші та виїхати в місто під Дніпром. Зараз винаймаємо житло. У військо мене не беруть, бо вже старий. У мене статус інваліда війни третьої групи, контузія.  

Ми виїжджали 13 березня. Міст не встигли зруйнувати. Ми виїхали, і через три години після цього зайшли росіяни. Вони ходили за певними адресами. Тобто мене вже шукали. Сусіди-сепаратисти, які залишилися там, передавали мені вітання від російської армії. 

Від мого житла залишилися тільки паркан і стіни. У хаті все розбите. Житло в матері та дядька теж розграбоване. Там немає ні вікон, ні дверей. 

Ми виїжджали під обстрілами. Рубіжне сильно обстрілювали. Потім ми разом із товаришем ще два місяці вивозили безкоштовно мікроавтобусами людей із околиць міста, а згодом – із Сєвєродонецька та Лисичанська. Та через наступ російських військ ми припинили це робити. Тепер допомагаємо, чим можемо. 

Я був чотири роки в окопах на першій лінії, і мені не було так страшно, як тоді, коли росіяни почали обстрілювати мирні будинки. Не було де ховатися. Підвалів не було. Теща - інвалід другої групи, психічно хвора жінка. Я хвилювався за матір, за дядька, за неї. Після першого обстрілу бігав по вулиці й дивився, куди відбулися прильоти. Допомагав вікна забивати і заспокоював бабусь, бо мої сусіди були старенькі. На фронті є де заховатись, а мирним жителям - нікуди. Вони просто сиділи в хаті й чекали на свою подальшу долю. Мені було страшно не за себе, а за наших безпорадних людей. 

Росіяни нас у 2014 році не зламали - не зламають і зараз. Наша перемога буде, можливо, у 2025 році, а може, війна ще затягнеться, але росіяни нас не завоюють. Росія впаде, і її не буде. Будемо сподіватися, що у 2024 році настане перемога. 

Я мрію про те, щоб повернулися наші полонені. Це найперше. А потім будемо все відбудовувати. Я жив у власній хаті, і тепер мені теж хочеться мати свою хату. У мене було хобі, я займався мотоциклами. Тепер усе зруйновано. Ось такі в мене мрії: хата і мотоцикл. 

Ще мені хочеться, щоб знайшли всіх загиблих. Серед хлопців, із якими я служив, 24 чоловіки вже немає. Це молоді хлопці. І половина з них досі не поховані, лежать десь у полях. Їх потрібно повернути родинам.