Кригіна Кароліна, 8 клас, Солоненський ліцей "Лідер" Павлівської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ситнік Катерина Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна застала нас зненацька. Попри всі попередження, попри тривоги ніхто не був по справжньому готовим до того, що повномасштабне вторгнення стане реальністю.

Звуки сирен, перші вибухи, новини, які з кожною хвилино ставали все страшнішими - усе це змусило багатьох заніміти. Але паралельно з цим прийшло і щось інше - бажання допомагати.

Бо в такі моменти життя змінюється не лише географічно - воно змінюється зсередини. Саме тоді я усвідомила: залишитися осторонь неможливо. Допомагати стало моїм способом жити.

На той момент мені було лише 11 років, зараз - 14.

Я ще не могла брати участь у серйозних волонтерських ініціативах, але дуже хотіла бути корисною.

І я була не одна - вся моя сім’я, як і багато інших українців, одразу почала шукати способи підтримки тих, хто постраждав від війни або захищав нас. Ми всі разом стали частиною великого потоку добра, що розливався по країні. одним із перших наших рішень було - в’язати шкарпетки для військових. Моя бабуся й мама дістали пряжу, яку зберігали ще з мирних часів, і кожного вечора сідали в’язати. Я дивилась, вчилась, і поступово теж почала допомагати - спочатку маленькими фрагментами, потім повноцінними парами.

Ці шкарпетки ми передавали в пункти збору, які відправляли речі на передову. Теплі речі - здавалося б, дрібниця, але коли їх створюєш своїми руками з думками про того, хто зараз у холодному окопі - це набуває зовсім іншого сенсу.

У ті хвилини я зрозуміла, що навіть будучи підлітком, я можу бути корисною.

Я разом із мамою готувала їжу для військових і для волонтерських центрів. Це була робота яку ми робили вдома: пекли пиріжки, варили супи, пакували все в термоси й віддавали волонтерам. Коли я бачила, як мама вставала рано-вранці, щоб встигнути приготувати все до обіду, я розуміла: вона показує мені приклад справжньої відповідальності. Ми не просто годували  - ми підтримували, ми показували, що кожному захисникові тут вдячні й небайдужі.

Також ми передавали одяг у пункти незламності. У нас в школі почали збирати речі: теплі светри, куртки, ковдри, шапки. Ми шукали серед знайомих тих, хто міг чимось поділитись.

Люди відгукувалися - і дорослі, і діти приносили речі, якими більше не користувалися, але які могли зігріти когось, хто залишився без дому чи тепла.

Я часто брала участь у сортуванні: розкладала одяг за розмірами, чистотою, станом. Іноді сама носила пакунки в найближчий пункт. Такі прості речі, але вони дали мені відчуття, що я  - частина чогось більшого.

Найважливішим і водночас найвідповідальнішим кроком з боку моєї родини було те, що ми тимчасово надали житло переселенцям.

Це була родина з Оріхова - жінка з двома дітьми. Вони приїхали з мінімумом речей, із втомою в очах. Ми зустріли їх як рідних: постелили ліжка, приготували вечерю, створили тепло. Я пам’ятаю, як все це було. Ми ділилися іграшками, я ділилася своїми речами.

Це була наша маленька перемога - повернути цим людям хоча б частинку спокою.

Ці всі події дуже змінили мене. Я стала більше цінувати прості речі: дім, безпеку, родину. Раніше я думала, що дорослі змінюють світ. Але тепер я знаю: навіть діти можуть допомагати. Ми всі разом - незалежна від віку - будуємо міцну країну. Те що ми з родиною зробили під час вторгнення, не просто змінило життя інших - це змінило нас самих.

Ми стали сильнішими, згуртованішими, навчилися бачити в кожному - ближнього.

Наші дії надихнули й інших. Сусіди почали приносити їжу в пункти прийому, люди - збирати речі в школу, хтось запропонував свою автівку, щоб возити допомогу. Допомога стала ланцюгом, який розширювався. І мені приємно знати, що я була одним із його ланцюжків.

Навіть зараз, коли вже минуло більше трьох років від початку повномасштабної війни, ми продовжуємо допомагати.

І я точно знаю: коли ти віддаєш частинку себе іншим - вона повертається. У вигляді посмішки, теплих слів, просто людської вдячності. А ще й у вигляді надії. Тієї надії, яка сьогодні живе в кожному українському серці.