Онищенко Валерія

Сумський фаховий медичний коледж

«Війна. Моя історія»

Ранок двадцять четвертого лютого. П’ята година ранку. Телефонний дзвінок від батька: «Доню, прокидайся! Почалася війна! Росія зайшла у Харків, збирай речі».

У цей момент я не відчувала нічого, хотіла лише почути, це - сон. Мама почала збирати речі зі сльозами та нерозумінням у очах, зібрала лише необхідні документи та декілька речей, бо мала надію, що ми повернемося через декілька днів і будемо жити як раніше. Ми сіли в авто та поїхали за місто. Всі говорили, що в селі буде безпечніше ніж у місті, але це були лише слова для заспокоєння.

Виїхати з міста було надзвичайно важко, затори на дорогах, налякані люди, черги у магазинах та банкоматах, купа колон танків, які рухалися в сторону міста. Цей ранок, як фільм жахів.

Ми приїхали у село близько четвертої години вечора, на вулиці  було вже темно, в той вечір пролунали перші вибухи. Почалися тривожні та безсонні дні і ночі. Більше тижня ми були без світла та води, кожну ніч проводили у підвалі при свічках. Вибухи були такі, що здригувалася хата.

Початок березня, мороз та сніг. Прийняли рішення їхати до міста, але виїхати не можемо, бо підірвали міст, через який йде дорога до міста. Наступне рішення виїджати до Польщі. Дорога була дуже важкою. Ми не розуміли, що нас чекає через хвилину. Втомлені, засмучені та з нестерпною біллю на серці ми прибули до кордону, а попереду ще ціла ніч в черзі на холоді. Я не можу вам передати, скільки там було людей та дітей. Всі вони стояли зі сльозами на очах і не розуміли, що їх чекає. Як зараз пам'ятаю - було восьме березня.

І ось ми у Польщі. Що далі – не розуміємо. Дякуючи волонтерам ми потрапили до чудової польської сім'ї. Це люди з великим та добрим серцем. Вони нас прийняли до своєї родини, не зважаючи на те, що з нами були наші улюбленці (кіт та собака). Як би ми їх залишили в Україні?

Пані Марго, так звали маму польської родини, допомогла мені записатися до школи. ЇЇ донька Олександра допомагала мені з польською мовою. А ми в свою чергу їм також допомагали по господарству. Але як би добре не було, серце рвалося додому. Так, там не було тривог, не чути вибухів, але подумками ти вдома.

Настав момент, коли ми прийняли рішення повернутися до України. Для нас воно було важким, але для польської родини ще важчим. Вони будь-яким способом намагалися, щоб ми залишилися. Пані Марго говорила, що я для неї українська донечка, що вона завжди мене буде чекати.

Ми вдома. І по сьогоднішній день ми тримаємо зв’язок з нашими друзями. Я дякую Богу за таких добрих, небайдужих людей.