У мене є 16-річна донька. У 2014 році ми виїхали з міста Гірське Луганської області в Київ. Я працюю касиркою в супермаркеті АТБ. Донька вчиться на перукарку, мріє відкрити власну перукарню. 

Ми вісім років скитаємося по чужих квартирах. Я думала, що врешті-решт все налагодиться і я повернуся додому, але почалася повномасштабна війна. Гірське окуповане. Довелося змиритися з тим, що у нас більше немає дому. 

На початку війни ми їздили в Польщу. Коли виїжджали, на вокзалі було дуже багато людей. Я ледь не загубила доньку, коли ми сідали на потяг. 

Як переселенці ми отримували матеріальну допомогу, але її не вистачало на життя, до того ж треба було платити за проживання. Довелося влаштуватися на роботу на завод. Донька неповнолітня, але працювала так само, як і дорослі, по 14-16 годин. Зрештою, схудла, у неї з’явилися мішки під очима. Тоді зателефонували знайомі й сказали, що життя в Києві ввійшло у звичайну колію. Відразу після цієї новини ми повернулися додому. Більше не плануємо їхати за кордон.

Я думаю, що війна триватиме ще не менше року.