Мені 39 років. Живу в селі Щасливе Миколаївської області. Маю чоловіка й доньку. Донька мешкала й навчалася в Миколаєві, а коли почалася війна, приїхала до нас. 

24 лютого мене розбудила донька телефонним дзвінком. Вона прокинулася від гулу літаків і злякалася. Я заспокоювала її, думала, що то навчання. Однак вона сказала, що то війна. 

У першу ніч почалися обстріли. Мій двоюрідний брат пішов добровольцем на війну і загинув.

У магазинах ціни підскочили. Виживаємо завдяки допомозі благодійних фондам, хоча й працюємо. Робота відволікає від того, що відбувається в країні. Я працюю в дитячому садочку. Зараз спілкуюся з дітьми дистанційно. Їхні усмішки надихають.

Якщо в селі стане небезпечно,  поїдемо за кордон. Але наразі ми в безпечному місці. Я вірю, що найближчим часом війна закінчиться. Сподіваюся, що ми житимемо ще краще, ніж до війни.