Чернігів обстрілювали з перших днів війни. Мій чоловік захищав країну, я не могла зрозуміти, що мені робити. Я з донькою пішла в укриття. Там ми довго просиділи. Донька мене питала: «Мама, ми помремо?». Я не знала, що їй відповісти. 

Поряд зі мною не було ні рідних, ні близьких. Мені було дуже страшно. Не було продуктів взагалі. Нам приносили заморожені ягоди, бо не було що їсти. Води та світла також не було. 

Чоловік домовився з людьми, які мене з донькою вивезли в село. Небайдужі люди надали мені будинок, продукти та дрова. Звідти я виїхала потягом до Дніпропетровської області, бо у мене там рідня. Зараз я виховую дитину та чекаю на повернення чоловіка. Роботу я шукаю, але з маленькою дитиною важко знайти. Моя донька досі не може спокійно спати - так на ній відобразилась війна.