Зранку 24 лютого приїхав син із Василівки і сказав, що війна почалася. Стали обстрілювати село, світла у нас не стало, води не було. Десь 4 чи 5-го березня донька з зятем приїхали і забрали нас під обстрілом.

Брат також виїхав і син виїхав із Василівки. Брат повертався туди по речі - потрапив під обстріл і швидко виїхав. А я не їздив ні разу туди, ми все залишили там. Кинули з дружиною все, що нажили.

Їздили знайомі в село - допомогли нам. Ми там кинули птицю і все, нічого не взяли. Вони не побоялися і привезли нам птицю. Небагато, але привезли. А туди не допускають, щоб їздили, бо там кожного дня стріляють.

Гуманітарну допомогу отримуємо. З цим проблем не було, я з такими труднощами не стикнувся. Я лежав в лікарні - з ногами були проблеми. Допомогу дають: ВПО я отримую і ООН дали гроші, з продуктами немає проблем.

Дуже важко думати, чи побачу ще раз своє Кам’янське, чи вже не побачу. Ми переможемо – це я точно знаю, але коли - не можу вам відповісти.