Мені 54 роки. Я мешкала з чоловіком у селі Кам’янка Пологівського району Запорізької області. Через війну ми виїхали в Запоріжжя. Тут мешкають син і донька. 

Коли почалася війна, я була в доньки. Ми з донькою, зятем і внуком поїхали в село. Через місяць у село зайшла російська армія. Були обстріли, кружляли літаки. Донька із зятем вирішили виїхати, бо хвилювалися за життя трирічного внука. Однак їм це не вдалося, бо за Пологами підірвали мости. Вони ще й під обстріл потрапили. Були влучання в їхню автівку. На щастя, ніхто не постраждав. Вони повернулися в село. Залишили автомобіль в центрі, бо вулицями йшла російська техніка, і прибігли додому. Їм вдалося виїхати у кінці березня. А нам із чоловіком – сьомого квітня.

У перші дні війни у магазинах все розкупили. Згодом люди виносили на базар молоко, м’ясо, домашні ковбаси. У пекарні видавали по одній хлібині. Ми вдома пекли хліб. А от ліків не було.

Сподіваюся, що все буде добре. Наші військові вигонять з України всіх окупантів.